Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

брали воду. Вода! Незважаючи на мороз, деякі відразу насичували спрагу, вмивали руки й обличчя. Біля насоса була єдина можливість зустрітися з людьми з інших вагонів, про щось запитати, щось почути, поділитися новинами. Декому пощастило навіть обмінятися кількома реченнями із залізничниками, які крутилися по станції. Нові конвоїри, переважно молоді солдати з призову, головне росіяни, не вміли української мови, не кажучи вже про польську. Від самого початку були згідно з регламентом суворі, особливо в присутності начальників. Легко було помітити, що бояться їх, як вогню. Взаємного довір’я один до одного не мали. На одне зважали завзято, щоб тільки, борони Боже, конвойований не втік. При кожному виході з вагона і при кожнім поверненні говорили без запинки найсуворішим голосом необхідну їм формулу:

— Увага! В разі спроби втечі — стріляємо без попередження!

А кожний запопадливіший конвоїр додавав:

— Під час дороги — крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження! Ясно? Тогда марш!

Але навіть найбільш суворий, найстаранніший у виконанні службових обов’язків конвой при такій юрбі всього помітити і допильнувати не був у змозі.

Місцеві залізничники, росіяни і українці, також не знали, яка станція є призначеною ворволинецькому транспортові. Але оскільки їх перевантажено на широкі полотна, то, відомо, що повезуть углиб Росії. Тільки куди?

— Таких транспортів, як ваш, ще в Шепетівці не було. Жінки, діти! А за що вас везуть?

— Щоб ми це знали! Забрали з хати й везуть.

— А командири говорять, що ви польські пани, буржуї, поміщики, бунтуєтесь проти радянської влади.

— Ми поміщики, буржуї? Щось мені здається, чоловіче, що мої штани мають на сраці більше латок, ніж твої.

— Ні, таких транспортів, як ваш, то ми в Шепетівці доти не бачили... Звичайно, ще до зими на такі самі транспорти вантажено польськіх офіцерів, що тугу неволі сиділи. Чимало, чимало їх було. Казарм не вистачало, то тих ваших офіцерів навіть по школах держали. Але то справді були панове! Мундири елегантні, гарні чоботи з халявами... В одного то я навіть годинника собі купив. А куди їх звідсіль повезли, також не знаємо.

Російські вагони були значно більші, обширніші. А що найважливіше — мали нари! Двоповерхові, збиті з дошок. Перші сварки почалися в транспорті про місце на нарах. Найкращі були наверху, біля самої стіни. Гірші внизу, особливо при дверях. Найгірші близько клоачної труби. Нічого не вдієш, хто перший, той кращий, і люди з цим правилом погодились. Але незважаючи на це зробили два винятки: для матерів з дітьми при грудях. Для Наталки Даниловичевої і колоністки Ганки Зелькової місця на верхніх нарах знайшлися.

Найважливіше, що були нари!

Найважливіше, що було трішки води!

Найважливіше, що могли в грубці розпалити вогонь!

Найважливіше, що в темряві карбідний ліхтар, свічку або поліно можна було засвітити!

Поділили нари. Потім ділили воду. Мало її було на стільки людей, але хоч чаю могли всі напитися. Адже ж від пару днів не милися. Сварки сварками, але й в цьому випадку жінки дружним хором признали, що немовлят купати належить. Отже, виділено молодим мамам додатковий горщичок води. Їм також поступилися першістю, щоб собі цю воду в грубці зігріли. Але вже про наступну чергу поставлення горщичка згоди завеликої не було. Сварилися, де зібрати багажі, бо кожен хотів мати їх близько від себе, кому скільки місця належить на нарах, хто з ким хотів би бути в сусідстві.

Ніч, транспорт — все стоїть. Назовні шум проїжджаючих поряд поїздів, порикування російських паровозів. У вагоні люди якось повкладалися, місця для себе знайшли, сплять. Але не всі. У проході поміж нарами жевріє розпалена до червоного кольору грубка. Цілюще тепло розпливається кругами по вагону. Не скрізь доходить, але завжди до грубки можна підійти, витягнути долоні і хоч на мить огрітися. У відкритих дверцятах грубки переливаються, миготять золотисто-червоні смуги полум’я. Вогонь! Дає тепло і притягає, мов магніт.

Навколо грубки зібралися чоловіки. Коптять подільський тютюн-самосійку і неголосно, щоб не розбудити сплячих, говорять, говорять.

— Ну й якось помаленьку всі повкладалися, — Мантерис порився в грубці, порухав іскри і тріскою припалив закурок. — Ще трохи, а в отих вагонах мабуть ми б подушилися. Тут також не дуже просторо, але все-таки...

— То я вам, мужчини, скажу, що з тим просторо чи не просторо, це таке, як то було з одним євреєм, що мав сварливу дружину і купу дітей, рабином і козою... — Біалер грів закостенілі руки і розповідав їм цей анекдот. Пореготали хвилину.

— То не примірюючи, з тим твоїм єврейом і козою було те, що тепер є з нами; радіємо, як дурні, що вагон маємо більший.

— Тільки шкода, що нема такого рабина, щоб нам у цьому нещастю щось мудрого порадив.

— Хай йому біс, ви, євреї, то все вмієте якось собі пояснити.

— І скрізь вам добре.

— Ну так! Ти такий, Йосеку, ніби мудрий, то чому дав себе вивезти? Не міг своєчасно у тих твоїх єврейських комісарів у Товстому або навіть в Заліщиках поради пошукати? Напевно допомогли б тобі, як це єврей — єврею.

— А бо