Валерій Олександрович Шевчук - П’ятий номер

подобався йому й сам базар, сновидьга, зібрання найдивовижніиіих людських облич, продуктів та речей. Завжди відчував у тому нурті піднесення, завжди мав насторожене око, бо неодмінним складником базару були й «лягаві», які часто на нього наскакували, але й на той випадок він мав вироблену систему заходів, зокрема прослизав до млина, де мав знайомого мірошника, вилазив по східцях до жорен і там сидів, скулившись і наслухаючи, як важко мелеться зерно і як свіжо й чудово починає пахнути борошно. Увечері відчував солодку вичерпаність, повертався через Чуднівську; на ганках спокійно сиділи євреї і про щось голосно шварготали: минав і занепалого на розум шевця, який дивився на ноги перехожих і незмінно казав, чого їм бракує: підметки чи набойки, рубчика чи латки. Бурмотів оті поради швидкою скоромовкою, і Горбатий зі своїми парусовими, майже подертими туфлями намагався якнайшвидше повз нього проскочити.

Сьогодні він вирішив дати собі вихідний, бо особливий мав настрій, бо якась тиха стума повила його мозок і серце, бо захотів утіхи й тиші, а може, трохи й пожаліти себе. Очі його вряди-годи спалахували блискотами; підтяг ноги, обхопив їх довгими, як клешні, руками, вперся горбом об стіну і дивився, світу не бачачи. Перед ним пропливало марево – якраз отам, на супротивній стіні; сидів як у кіно, а стіна була екраном, і пливли, пливли перед ним усілякі видива, не ті, які прокручував для нього хтось, а ті, що їх творила власна уява. Найчастіше бачив на тій стіні м’який фотель із ложем для горба, просторий, лискучий, оббитий оксамитом і з позолотою на ручках – привид із давньої казки, яку розповідала йому колись мати про барона Шодуара, горбатого, як і він, але пана на всю губу. Саме той Шодуар любив всідатись у таке крісло на веранді свого палацу і, палячи сигару, примружено дивитися на світ. Та материна розповідь чомусь незмірно вражала його в дитинстві, вражає вона його й зараз, хоч сам ніколи не бачив ані барона, ані його зробленого на спеціальне замовлення крісла. Отож у подібні до цієї хвилини неодмінно починав сеанс із видива цього крісла, тоді солодка й тепла хвиля омивала його – Горбатий, намилувавшись досхочу з того дива, приплющувався, і щире зітхання вихоплювалося йому з грудей. Сам палац барона Шодуара після революції було перетворено на краєзнавчий музей, він згорів у війну, і Горбатий сам бігав на те дивитися – мав потаємну думку, що те крісло могло б зберегтися і його у загальній вервітні можна було б, ну… позичити. Якісь юрливі постаті виносили з палахкого будинку загорнуті в мішок речі й картини; він кинувся туди й собі, але там було так спечно, що він злякався й поспішив вискочити геть, так нічим і не поживившись. Над палацом уже гоготіла яскрава шайка полум’я, а у вікна сірими клубами валив дим. Горбатий відчув щирий жаль, бо це була таки єдина можливість коли не заволодіти, то переконатися, що те крісло існує, але не був такий дурний, щоб ризикувати задля химери життям, отож повернувся на п’ятках і пішов геть, тримаючи на вустах тонку посмішку, – попри все, незвідь-чому був радий, що палац той летить до чортів.

У Горбатого дрібно затіпалася щока, видиво фотеля стало зриме до ілюзії: розглядав позолоту на дереві й оксамит, якого й торкатися було страшно, такий він був пишний. Спинка ясніла від срібних стьобків, а дерев’яні ніжки імітували лев’ячі лапи. Отож дивився на те диво й палився вогнем, солодким, як мед; довкола спалахували й мінилися різнобарвні смуги, кожна з яких означала якийсь переливний його настрій; запалював на тій стіні червоне і знову милувався, як горить палац Шодуара, як палають ряди вікон, а над дахом, наче велетенський півнячий гребінь, зависла вогняна шапка. Несамовито вили в небі літаки, але ті люди із мішками, що вискакували з розчинених навстіж дверей музею, зовсім не боялися бомб, у них були гарячково розпалені очі, а роти від задухи розтулені. Потім він із деякими з них зустрічався, і вони загадково говорили, що те й те вони «купили, як бомбили», при цьому хитро й таємниче підморгуючи; Горбатий відчував тоді до тих «купівельників» уразливу заздрість, бо сам він нічого не «купив» і то через страх, бо таки по-справжньому лякався бомб і вогню. Він тільки трохи полазив по покинутих хатах, здебільшого єврейських, але в тих хатах вже встигли попорядкувати спритніші за нього, і єдина здобич, якої дірвався, був фаянсовий козел, який поважно лежав на солом’яній підстилці; його спритні «купівельники» не забрали, бо шматок тієї підстилки був відбитий.

Отож дивився, як палає на його стіні повторений кадр – палац Шодуара, і тонка усмішка лежала на його вустах.

– Хе-хе! – казав він сакраментально. – От тобі й маєш, хе-хе, було все, а тепер ковальський пшик!

Потому Горбатий приступав до другої частини свого дійства. Брав у руку дзеркальце – єдине, що залишила йому зі своїх речей Валька, – зараз вона жила в чергового свого любаска, – і з видимим задоволенням розглядав власне обличчя. Це було й справді гарне обличчя з довгим прямим носом, прикрашене чорними оксамитовими очима й густою кучмою хвилястого волосся. Він дивився на себе з сумнуватою усмішкою й уявляв, а що було б, коли б у дитинстві не звалився він з печі й не пошкодив хребта; що було б, коли б це обличчя належало стрункому й високому, тоді б усі жінки схилялися йому в ноги, тоді б він міняв їх, мов рукавички, – тоді б він погуляв!

Відкладав дзеркальце й бачив себе на тій стіні; стрункого і стрімкого, бачив красунь, що аж голови завертали в його бік, вибирав із них найкращу і вів… ні, не в цей підвал, а в пишно уряджену квартиру, де кришталеві кухлі, вази, плафони, де пишні меблі і м’які килими.

Так, сьогодні був день, коли дозволяв собі такий послаб; дозволяв, щоб мрії й мариська заполонювали його, бо сила, яка щодня штовхала його по вулицях і базарі, вивітрилася з нього; йому також треба відпочити