Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

і чого, власне, від нього хочу. Але Нюся не лише кидає етажерку, вона миттю виходить (згадала про щось?), і я бачу через вікно, як вона вже крутиться надворі. Невже й справді побіжить у бібліотеку? От дурна! Їй-богу!

Колька нарешті втямив, ми обоє сміємося, так розходимося, що старий стіл від наших вихилясів попискує й собі погойдується нам у такт.

– О! Опритомнів!

Біла стеля наді мною. Шерега електричних ламп в однакових металевих абажурах, що нагадують тарілки. Боляче дивитися, навіть погляд переводити боляче. Дерев’яні триярусні ліжка вздовж стін тягнуться від заґратованого вікна до залізних дверей із вічком (про це я довідаюся згодом, бо поки що не розрізняю предметів, лише нахилені наді мною обличчя моїх товаришів; про те, що це мої товариші, я теж довідаюся лише згодом). Я хочу заплющити очі, але хтось (хто й першого разу) схиляється наді мною й каже російською, що він лікар (чи вчився на лікаря, та й хіба це, зрештою, не байдуже?) і що я маю триматися. Я маю триматися? Саме так! Маю триматися, якщо хочу жити!

– Держись, браток! Снова закроешь глаза – считай, что покойник! Понял?

«Снова закроешь глаза – покойник!» – зміст цієї фрази доходить до мене, пробившись крізь туман болю – муки – терпіння. Хочу сказати, що зрозумів, а натомість видаю лише протяжне й ледь чутне «м-м-м».

– Слушай сюда! Ты хоть знаешь, кто ты? При тебе были документы… Ты – Георгий Терещенко!

Георгий Терещенко? Георгий Терещенко… м-м-м… Щось знайоме… Але коли ось останній бар’єр (так принаймні виглядає), а потім – згадування… кляц… кляц… кляц… і чорне провалля невагомості… Нічого не пам’ятаю… Хто я? Де я? Чого я тут? Що роблю? Хто ці люди в смугастих робах, що стоять і незмигно дивляться на мене? Їхні бліді, виснажені обличчя зі скляними холодними очима, що блискотять нездоровим полиском, худі, виснажені тіла, арештантський одяг – усе це викликає багато запитань, відповіді на які знати не хочеться. Неприємний холодок усередині… Щось підказує, що зі мною сталося лихе… невідворотне… таке, що назавжди змінить не лише мою свідомість, а й усе моє життя.

– Ты ж красный командир, пленный, как и мы… Командовал красным танком… Танк твой подбили, значит, ну а тебя загребли, братуха…

Дивно, я чую ці слова, та не розумію їх. Не те, щоб я геть не тямив їхнього значення, але сам сенс сказаного… «Красный командир»… «Пленный»… «Командовал красным танком»… «Танк – броньована бойова машина на гусеничному шасі»… Ніби з якогось конспекту. Якого конспекту? Хто його вів? Де? Бойова машина… рухлива – ревуча – ривка – рудиментна – рецидивна – реактивна – реальна – регресивна – релевантна – рецесивна… У безкінечному ревучому ревиську – рації не чуєш – Ваньку не чуєш (хто такий Ванька?) – себе не чуєш…

Хочу знову заплющити очі, але оцей лікар знову нагадує:

– Браток! Продержись еще час! Кризис должен миновать!

Таця, металева, натерта до лискучого блиску, на ній якесь безбарвне, виварене дощенту їдло на таких самих металевих лискучих полумисках. Скільки днів минуло з того першого дня моєї «свідомої свідомості»? Товариші мої всюди тягають мене попід руки: у туалет, на плац, у їдальню. Ноги підгинаються й волочаться, як ватяні. Руки не слухаються мене, а ложка, дбайливо вставлена до рук одним із моїх «опікунів», випадає з дзвінким бренькотом на підлогу, хтось підіймає її (головне, щоб наглядач не побачив, бо ж: «Шайзе! Чистота понад усе! Що це ще? Негайно прибрати! І марш на губу!»), обтирає об мою робу й вправними, швидкими рухами годує мене (як маленького). Язик мій не мириться з моїм мозком – не сприймає його команд, не видає жодних звуків: мукаю й ремиґаю, як справжній віл, чи віслюк, чи не знаю вже й хто.

«Чистота понад усе!» І в нації, і в побуті, і в експериментах, і в одязі – в усіх діях, «Arbeit macht frei!». (Що таке воля? Де вона починається? За колючим дротом під напругою? За сторожовими вежами?)

– Arbeit macht frei.

А я так і не бачив цього напису на центральних воротах Дахау. Бо не проходив крізь них. Не їхав вузенькою, спеціально збудованою колією з Мюнхена. Філія, одна з багатьох гостинних філій, власне, її західна частина…

Я людина? Чи овоч? Овоч, який не може самостійно рухатися, говорити, нічого про себе не пам’ятає. Що мене врятувало?

«Царю небесний, утішителю! Душе істини! Що всюди єси і все наповняєш! Скарбе добра і життя подателю! Прийди до нас, і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші… Спаси душі наші… Спаси раба божого Георгія… від кулі злої… заліза страшного… бомби навісної…»

Уночі я прокидаюся від страшного болю: усе моє тіло судомить. Я б’юся в страшних корчах до зубовного скреготу, до холодного гидкого поту і прикликаю смерть до себе, як жаданішу із найжаданіших. Так! Померти й нічого не відчувати! Ні муки! Ні журби! Ні болю!

Перевертаюся на бік (завжди намагаюся крутнутися на правий, щоб не чути загрозливого стугоніння серця, що ось-ось вистрибне з мене) і бачу в проході між ліжками тоненьку дівочу постать. Вона простує до мене у світлій смузі ліхтарного світла, яке щедрими потоками ллється через заґратоване вікно за довгим рядом ліжок, наближаючись зовсім безшумно – ближче і ближче, як тінь тіней, сама при цьому не відкидаючи жодної тіні на білу стерильну стіну.

– Здрастуй, Жоро!

Коли вона схиляється до мене, я впізнаю знайомий, вибілений хворобою обрис моєї бідної сестри (впізнаю, геть забувши, що вона давно мертва,