Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

листи не приймають, то Україна вже не їхня! А чия? Чия Україна?

«Для себе! – здивовано зводить на неї очі пані Майєр. – Хіба ж тобі не хочеться бути панною? Ти ж така гарна!» «Бути панною»? О, Тоня хоче бути панною: уже є дві розкішні сукні, нова зачіска (була в перукарні навіть не тут, в Айгаху, а в самому Ауґсбурзі – відмахала десять кілометрів на велосипеді), манікюр (це вже пані Майєр навчила), черевички на підборах і не бачені ніколи досі босоніжки, які відкривають пальчики, теж наманікюрені.

– Змережаю кров’ю та сльозами моє горе на чужині, бо горе словами не розкажеться нікому ніколи, ніколи, нігде на світі! Нема слів у далекій неволі!

І вона раніше «мережала»… Увесь вільний час заповнювала сторінки цього блокнота віршами – дописами – роздумами – описами (Німеччиною – Україною – своїм серцем).

– Я теж хотів матері листа відіслати… От… А тут… «У цей рейхскомісаріат кореспонденція вже не приймається»…

Він так смішно й схоже перекривив пані з пошти, що сльози висохли самі собою (навіть хусточка не знадобилася), а сміх годі було й стримати.

– А я спершу подумав був, що ти нємка… така… ну, така… ага! Я – Єфрем… Га? Уже казав? От… А ти з Тетієва? То це ж біля мого села!

Селюк? Селюк. То й що? Вона теж не міська, бо насправді в Тетієва тільки й назви, що містечко. Розумний сірий погляд. Сам смішний, навіть дотепний по-своєму. Поїхав її проводжати, бо теж був на велосипеді.

– Я сама тобі напишу, де й коли побачимося! Давай адресу!

Нащо вона це зробила? Не мала більше кому писати, то хай хоч цьому першому-ліпшому хлопцеві (все-таки земляк)? Чи не могла відразу визначитися, продовжувати це знайомство чи ні? Він їй сподобався? Вона йому? Мабуть. Але?… І сама не знала.

Тут, у себе (майже на горищі), Тоня завжди відчувала певне піднесення. Вона обрала з-поміж своїх листівок одну дуже оригінальну (у формі сердечка), підійшла до невеличкого столика під вікном, скошеним, завислим над головою, через яке уночі, якщо немає хмар, – мільйони чужих зірок (бо ж і небо чуже). «Ось він – вільний світ! Він вільний? Там нема остарбайтерів? Там нема остарбайтерів… і… ворогів народу? Їх теж…»

Жора

а під кінець

від шелестіння трав

і моху загоряється весна

дерева покидають крадькома ліси

у хрускоті оголених суглобів

я зостаюся недовірливий

віч-на-віч із самим собою

немов без спадщини

Роман Бабовал. А під кінець

Хто я? Що я? І ці руки… ніби зовсім і не мої. А чиї? І як я можу ними рухати? А може, це й не я? А хто? Хто я? Хто?

– У нього важка контузія…

– Кароче, братва, не жилец… Я вам гаварю!

– Не може самостійно рухатися…

– Ко?

– Певно, втратив пам’ять…

– Яволь!

– Давно ли доставили?

– Гляди-ка? Две недели? И жив?

– Матка Боска!

Хтось схиляється наді мною, чиїсь руки підіймають мою голову. О Боже! Цей рух чи порух… Тисячі шпиць впиваються десь усередині черепної порожнини в її податливу сіру м’якоть і розривають на мільйони атомів. Пекельна мука! Біль! Чорніє в очах! Краще вже вмерти. А може, я й помер? Я давно вже помер? Я давно вже помер… Навіть не вчора? А коли? Де? Під Лейпцигом? Під Прагою? На Пруті? Аби ж лишень не жити – тут – і – зараз – у – межах – цієї – нестерпної – муки…

– О! Знову знепритомнів…

– Я вчився на лікаря. Розступіться! Дайте оглянути!

Я притискаю пальцем контакт на панелі, а Колька – мій сусід і однокласник – намагається паяльником приліпити цей злощасний контакт до такої самої нещасної панелі. А може, це не я? А хто? Чого ж тоді саме я боюся – а що, як Колька промаже й шмальне мені по пальцю? До кімнати заглядає цікава Клава (Клава цікава? Та не те слово! І чому в мене жодного брата, а натомість аж три сестри? Три сестри!..), їй кортить першою довідатися, що ми тут збираємо. Я сварюся на неї, але це не допомагає, показую кулак – і це не діє. «Клавко! Згинь! Бо не дам приймача послухати!» – допомагає, її ніби вітром здуває, та натомість з’являється Нюся. Вона шукає якісь книжки на етажерці, а сама зиркає на стіл, де розсілися ми (думає, що не помітили). Цю не смикнеш за косу й п’ястуком не застрашиш – доросла… «Колю, слухай, а хто сьогодні в бібліотеці чергує? Не Ромка Павленко часом?» – я непомітно підморгую Кольці, якому геть невтямки, чого це я раптом завів про це