Андрій Гуляшки - Історія з собаками

— Кажіть, якщо це справить вам приємність!

— Скажу це не для власного задоволення, а щоб ви зрозуміли, чому вашу гіпотезу я вважаю дірявою надувною кулею. Якби інженер Сапарев повернувся в конструкторський відділ, щоб зняти на мікроплівку надсекретні документи, він у будь-якому разі не зробив би двох речей. Перше — не залишив би відчиненим сейфа. Навіщо б йому самому створювати видимість свого злочину? Що б це йому дало? Звичайно злочинець робить навпаки: — замітає сліди злодіяння. Що може бути кращого від замкнутого сейфа? Замкнутий сейф не викликає підозри, не піднімає на ноги міліції, не призводить до слідства й інших непотрібних речей. Замкнутий сейф забезпечує, хоча б тимчасово, спокій і тишу. Залишати відімкнутою сталеву шафу, до якої ти потай добрався, — це однаково, що спрямувати цівку пістолета собі в груди! Такого наївного шпигуна в світі не знайдеш, запевняю вас!

Подібне можна б зауважити й щодо «забутого» ключа. Нащо було Прокопієві Сапареву, зайшовши у відділ «легальне», виходити звідти «нелегально», та ще й забирати з собою ключа? Уявімо, як би розгорталися події, коли б Прокопій Сапарев, бувши справді центральною постаттю в усій історії, повернувся у відділ, щоб сфотографувати на мікрофільм надсекретні документи. Насамперед він спроваджує вахтера бая Стамо Стаменова, загадавши тому принести щось перекусити. Це правдоподібно. Протягом п'яти хвилин фотографує двадцять сторінок — і це правдоподібно. А далі йде, залишаючи сейф відімкнутим, — оце вже неправдоподібно. Не дочекавшись, поки прийде вахтер, якого сам послав до буфету, тікає, забравши з собою й ключ од відділу, — це також аж ніяк не скидається на правду. Так би міг вчинити лише той, хто тільки й думає, як би швидше втрапити до рук міліції. Нехай товариш Іванов скаже, чи він, допитуючи інженера ввечері, помітив у нього таке бажання?

— Та ви що! — різко заперечив майор Іванов. — Де ж пак! Хіба ви самі не стежили за допитом? Він обурювався на саму думку, що його підозрюють, сперечався і навіть сам переходив у наступ!

— Поводився як нормальна людина. Попри свою дивакуватість, Прокопій Сапарев усе ж нормальна людина, і не треба приписувати йому дій, властивих лише неврівноваженим і ненормальним людям. Так можна погнатися за привидами і проґавити істину.

Авакум, виведений з рівноваги полковником Горановим, спершу висловлював свої зауваження палко, наступально, але швидко заспокоївся, захопився власними міркуваннями й геть забув про хвилювання.

— Маю також окрему думку і щодо тих горезвісних тридцяти двох — тридцяти трьох хвилин, за які майор Іванов увечері вів запеклий бій з інженером. Якщо прийняти версію полковника Горанова, то доведеться віддати інженерові Сапареву щонайбільше тридцять хвилин: на те, щоб дійти до заводу й далі до конструкторського відділу; на те, щоб зробити, мікрознімки; на те, щоб вийти з конструкторського відділу й повернутися з заводу. Аби тридцяти хвилин вистачило на все це, треба заздалегідь відкинути думку про будь-яке ходіння пішки, тобто припустити, що після першої зупинки другого автобуса Прокопій Сапарев користувався лише машиною. Легкова машина може доїхати від згаданої зупинки автобуса до ЗСС за десять-дванадцять хвилин, і то лише тоді, коли шоферові пощастить і коли машина матиме ідеальні умови для руху. Але, як нам відомо, на вечірньому допиті вахтер при центральному вході ствердив, що взагалі не бачив інженера, ні коли той входив, ні потім. Отже, щоб потрапити на завод, інженерові треба було їхати в обхід до чорного ходу ЗСС близько кілометра. Під дощем по грузькій дорозі той кілометр аж ніяк не подолаєш за півтори-дві хвилини. Якщо до тих двох хвилин додати ще одну хвилину — математичний вираз імовірності вимушеної зупинки при появі червоного світла, дістанемо нестачу часу, рівну приблизно трьом хвилинам. Звідки інженерові взяти ті три хвилини? йому ніде їх взяти, набавляти йому не можна, оскільки наша версія, тобто версія полковника Горанова, не пропонує ніякого резерву.

Отже, щодо хвилин, версія полковника Горанова дуже вразлива. На мою думку, це взагалі невдала версія. Вона не підперта доказовим матеріалом ні логічного, ні технічного характеру.

Зачекаємо наслідків огляду зупинки, де сходив Прокопій Сапарев. Мої хлопці зараз там. Може, взнають щось таке, що кине хоч якесь світло на поведінку Сапарева. Поки що у цій історії ми наштовхнулися на факти, які заперечує логіка, і на логіку, з якою розминаються факти.

Він натоптав люльку й запалив.

Майор Іванов усе ще дивився на нього вражено і з якимось ніби аж страхом, а капітан Петров прикусив нижню губі, наче раптом усвідомив небезпеку, що чигала на нього в дорозі.

Полковник Горанов похмуро дивився поперед себе. Пальці його правої руки нечутно постукували по бильцю.

— Капітане Петров, — звернувся Авакум до помічника, — ви вже маєте якісь дані про дядька Прокопія Сапарева?

— Прокопій Сапарев не має дядька, — відповів капітан Петров. — У його батька Івана Сапарева не було брата.

Як уже згадувалося на початку нашої оповіді, я познайомився з Авакумом п'ятнадцять років тому в селі Момчилові. Мене тоді щойно призначено ветеринарним лікарем району, а він прибув у Момчилов у зв'язку зі справою Ічеренського. Як людина, закохана в пригоди, я, м'яко кажучи, вів досить бурхливе життя, проте не забував і про худобу. Деякі знамениті момчиловки, як, наприклад, Балабаниця, тодішня момчиловська Лорелея, мабуть, і досі дещо пам'ятають. Певна річ, Балабаниця гинула за Авакумом. І це цілком природно, але чи вийшла б її корова Рашка без моєї особливої уваги й моїх надзвичайних зусиль на перше місце в районі за надоями молока? Це вже інша справа.

Момчиловські Лорелеї частенько кидали на мене оком, і я міг би мати ще й які успіхи, коли б не жахливі ветеринарські