Ганна Багряна - Етимологія крові

більше мусив і страждати. За непокору – важке покарання. Цілими сім’ями іноді вивозили із села – куди, ніхто того не міг знати. Знали одне: вороття звідти до рідного села вже немає.

Але ж Ганя – іще дитина. Хіба годен хто второпати у її віці, що то за штукенція – колгосп – і який кому зиск від нього?

Лише два питання хвилювали Ганю: куди подівся хрест із церковної бані і чому люди тепер бояться ходити до храму?

Аж раптом однієї ночі згоріла їхня церква. Красива була, дерев’яна.

«Помер Бог, – вирішила Ганя, – мабуть, він теж невічний, як людина. Немає нічого вічного».

Василь вже кілька разів відмовлявся іти в колгосп. Його й не дуже чіпали. Що у нього можна було взяти?! Збиваючи односельцям труни, таки з часом заробив трохи грошей, то купив стару корову і з півтора десятка курей. Мав город невеличкий, трохи сільськогосподарського реманенту, як у кожного неледачого господаря, сякий-такий запас збіжжя і городини на зиму. Жінку мав молоду і донечку десятирічну. Власне, не було чого віддавати.

Ликерка на той час мала підробіток – щодня ходила додому до вчительки Мокрини Іванівни. Допоки та додавала сільським дітлахам розуму, Ликерка няньчилася з її малим Ониськом. За це їй перепадало від вчительки трохи цукру, борошна і грушевого повидла. Іноді ще чогось смачненького, що можна було віднести додому Гані. Незвикла до важкої праці – ні в матері, ні в чоловіка, – таку роботу Ликерка вподобала одразу ж, тож і виконувала сумлінно. Коли заняття у школі закінчувалися, закінчувався і її робочий день.

Але якось сталося у Василя лихо: обікрали його вночі. Винесли все, що було в погребі, в хліві, в коморі, все, що приготували собі на зиму – курей, картоплю, буряк, жито… Певно, що свої, односельці, але хто вже тепер шукатиме злодія.

Саме вдарили добрячі морози і надій на те, що ліс врятує його сім’ю від голодної смерті, годі плекати.

Цієї ночі Ликерці наснилася мати. Тримала у руці жабу.

«Ти не вмреш від голоду. На, візьми», – простягала жабу доньці.

Жаба витріщила здивовані баньки на Ликерку.

«Візьми, – повторила Устина, – вона тебе врятує від смерті».

Ликерка вагалася. Не могла втямити, як оця зелена болотяна потвора може бути її рятівницею? Невже мати з’їхала з глузду?.. Але ж мати – мертва. І це – сон. А чого уві сні не буває!.. Тож взяла Ликерка жабу з Устининих рук. А та одразу ж сплигнула на землю і великими стрибками вдалася до втечі. Ликерка довго бігла за жабою – допоки не наздогнала і не впіймала нарешті. Але – подумала, стискаючи міцно впійману в долонях – для чого було бігти, коли це – всього лише сон?.. Випустила на землю і прокинулася.

Таки повільно тягнулася зима, ох, і повільно ж! – до сказу. Ніколи ще так довго не тупцювала на одному місці, ступивши до Горностайполя.

– Я хочу їсти, – майже простогнала мала до Ликерки.

Та по-материнськи подивилася на Ганю, відчайдушно головою похитала, бо не мала ради на цей дитячий стогін – обидві схудли за останні кілька місяців так, що кістки на них крізь шкіру світилися. Ще ходила Ликера няньчити Ониська, але вчителька дуже вкоротила плату. Давала тепер лише жменю якоїсь крупи чи борошна. І все. Але ж і цьому тепер радіти мусила.

Де й поділася молодеча пружність Ликерчиного дівочого тіла, вже не було у ньому жодної спокуси для чоловіка. Але й Василеві не до того було. Сам схуд, зблід, згорбився, аж наче постарішав на років двадцять. Домовин тепер не замовляли зовсім. Як хто у селі помирав, то просто в рядно біле загортали і в яму клали. Отак просто. Не було у людей за що вічні домівки для родичів споруджувати. То й роботи для Василя у селі вже не було. До наступних врожаїв якось би протриматися з двома дівками. Їй-богу, не знав, що робити. Спродав уже все, що міг спродати, аби на ті нещасні копійки купити якоїсь крупи чи квасолі.

Дні – рахували – до – весни. Аби вже трава перша почала крізь землю пробиватися. Ще трохи потерпіти… небагато ще… зовсім трохи… а там і сніг розтане.

Знову Ликерці мати наснилася із жабою в руці, знову жабу віддавала їй. Тільки тепер не втікала від Ликерки та жаба, а, навпаки, ще й сама до рук їй стрибнула. І зрозуміла нарешті дівчина, що цей сон значить. Прокинулася вдосвіта і розбудила Ганю.

– Одягайся. Підемо до ставка.

– Для чого? – Ганя подивилася на мачуху з підозрою: чи не надумала та часом щось лихе заподіяти?

– Жаб в ополонці шукати.

– Для чого нам жаби? – дивувалася мала.

– Тільки менше запитань, добре? Давай одягайся і пішли!

– Не піду, – Гані було страшно іти з Ликеркою. Хто її знає. Дивна вона якась.

– Мені самій буде важко ополонку довбати.

– А я боюся.

– А вмирати від голоду не боїшся?..

– А хіба можна їсти жаб? – дивувалася Ганя.

– Не можна, а треба, – відповіла, роздратована допитливістю малої, Ликерка.

– А чому ж ми тоді раніше не їли їх? – продовжувала мала свій допит.

– Чому, чому… Бо неголодні були…

Ганя встала і почала одягатися.

– Тільки тихо, – приклала мачуха вказівного пальця до вуст і показала очима на сплячого Василя, – батька не розбуди. Хай він про це не знає.

Поки Ганя одягала кожуха, Ликерка знайшла у сінях важкий молоток, старий залізний цебер і довгий патичок, яким улітку збивали груші. Прив’язала мотузкою патичок до ручки цебра, закинула його собі за плече, а молоток заховала за пазуху, вийшла з хати, почекала малу.

І вони удвох вирушили у досвітній напівтемряві до ставу. У тому місці, де була невелика глибина, Ликерка пробила молотком кригу – так, щоб можна було вільно опустити в ополонку цебер. Ганя тримала