Марія Романівна Ткачівська - Голос перепілки

class="book">Похила слизька земля не тримала Мартинових черевиків, і він знову й знову сповзав униз, туди, де чорнезна вода безжально лизала берег. Мартинові здавалося, що та вода вивалить зараз свій величезний язичище й злиже весь берег, по якому вони йдуть. «Боже, невже це і є кінець світу, про який говорив Тодось?! Може, Стефка веде мене до пекла через Влодка?» Мартин відчув, що його ноги все дужче слабшали. Вода ще не висолопила язичище, але обернулася до Мартина своїм страховидним чорнющим боком, годуючи його дрижаками. «Нє, вибух коло кирниці був страшніший», – пригамовував себе Мартин. Згадка про пані Левську міцно перепліталася з думкою про воду. Мартин норовив більше не дивитися на ту страшну ріку. Його млоїло. Млоїло так, як тоді, коли він ходив по ту страхітну й гидку брагу до Іспаса. Хлопець відганяв від себе ці думки, силувався взагалі ні про що не думати. «Баба! Страховидло!» – жебонів він сам собі. Та страхи й далі заповзали в Мартинову голову, приклеювалися до нього з усіх боків, тягли його за собою, гарцюючи перед ним, як скажені. Він підвів очі до неба. «Боже, зроби, аби та вода не була така чорна, зроби, аби ми вийшли відси і аби я не боявси».

Дощ поволі переставав хлющати, переростаючи в дрібну мжичку. Прилипла до тіла одіж була лубкóю[60] й студила аж до кісточок.

– Розвиднюєси! Ше трошка! – дихала з усіх сил Стефка, похитуючись, як підбита птаха, так ні разу й не зойкнувши. – Десь тут має бути копанка. Борше! Я чую звуки!

Справді, поруч була копанка. Стефка незграбно пригорнула Мартина до себе й майже не дихала. Світало. Здалеку доносилися якісь звуки. Мартин нічого не бачив, крім своїх обліплених глиною черевиків і заваляних штанів, на яких між налиплої багнюки проглядався кантик. Він навіть не намагався відшарувати від штанів глину – йому зараз усе було байдуже.

– Чуєш? – зашепотіла Стефка. – Ти чуєш, везут!

То котилися дорогою колеса возів. Він чув голоси дітей, навіть свист батога. Серце калатало так, наче його виривали з грудей.

– І ти там мав бути, – тремтіла Стефка.

«І я там мав бути», – шелестів устами сам до себе Мартин.

Він уявив, як зараз сидить на возі Тодось і не знає, де він, Мартин, пропав. Чи пані Зося вже дала шоколадку Тодосеві? Хлопець стиснув міцніше кулаки й домальовував в уяві, як пан Стоцький пильнує за порядком і як пані Зося перелічує всіх, чи ніхто не загубився. Коли вони будуть далеченько від притулку, вона «виявить», що Мартина немає. А може, уже «виявила»? Може, уже повіла кому, що він утік? І ніхто, крім неї, не знатиме, куди насправді Мартин подівся. Згодом Стефка розкаже Мартинові про пана Стоцького і його допомогу. Але це буде пізніше – тоді, коли для хлопця це вже не матиме ніякого значення.

Звуки почали розпливатися в далині, і Мартин висунув із копанки голову. Він побачив вози. Багато возів, запряжених чи то кіньми, чи то волами. На возах горнулися одне до одного наймолодші. Старші йшли пішки. Мартинова думка пленталася поруч, там, де були ці діти. Вона бігла за ними й не знала, чи то правильно – сидіти тепер тут, у цій копанці, чи йти з ними, з тими, хто цілий рік поспіль був із ним. Він почувався зрадником, який покинув напризволяще друзів. Але ж Стефка? Зате він не покинув її! Думки роїлися в голові, як шершні, яких він колись бачив у дуплі дерева. Краще б ті шершні вже покусали його, ніж так довго мучили. Йому хотілося збутися цих думок, повернутися назад і жити так, як досі.

Стефка теж подумки йшла за тими возами, відлуння яких міцно трималося її серця. Як і думка про офіцера Малєцького. Якби не він, бозна, чи бачила б зараз свого Мартинця… Якби його знову не повернули до Косова, хто б у комісаріаті пошкодував її, утікачку, що вистрибнула з вікна контори, коли мала їхати до Німеччини? Від нього і про Мартина все знала. Рік працювала в Малєцького. Рік жила, як у Бога за пазухою. Хоча він належав до фольксдойчів[61] і ще на початку тридцятих переїхав із Польщі до Німеччини, для Стефки він був поляком. Хто знав, куди закине його зараз доля? Малєцький – єдина у світі душа, яка відігріла Стефку й знову вдихнула в неї життя. Вдихнула й зникла. Малєцький сьогодні теж поїхав. Ще вчора він тримав Стефчині руки у своїх, востаннє тулив до своєї вологої щоки й казав, що повернеться. Обоє розуміли, що так не буде. У війни свої закони. Він і домовився з паном Стоцьким, що Стефка викраде Мартина.

Вона дивилась, як розвиднюється новий день, як повільно й сіро пливуть небом важкі хмари. Міцно пригорнула до себе Мартина, і так вони сиділи – кожен у своєму світі та в їхній спільній долі.

– Я казала, шо їх нинька повезут до Німеччини, – прошепотіла Стефка.

– Знаю, мені й Тодось казав, – зітхнув Мартин.

– То чого ж ти не х’тів йти зо мнов? – здивувалася Стефка.

– Бо мені там було добре.

– Добре?

– Так. Нам давали їсти, чисте вбрання. Ми вчилиси, співали, бавилиси, і свята були, – Мартин старався відповідати Стефці її мовою, хоч тепер розумів, що йому цього не хотілося.