Сергій Холоденко - Щоб ніхто не здогадався

«Так, хлопче, — тим часом міркував Марик. — Схоже, що цього разу ти справді вляпався… А якщо вже цей рудий собака тут у начальниках, то просто так не минеться…»

Несподівано всі його роздуми перервалися, бо частина бічної стіни від’їхала, і в кімнату вкотився акуратненький візок, накритий під обідній стіл. Страв небагато, але вони були різноманітні.

— Це інша справа! — задоволено проговорив Марик, а коли відчув, що раптом ремені ослабли, то й зовсім забув про свої печалі. Він швиденько звільнився й, підхопившись із крісла, зробив кілька кіл, розминаючись, а потім приступив до трапези. Йому так хотілося їсти, що він забув про всяку обережність.

«А, хай буде що буде, — вирішив Марик. — Якщо б хотіли вбити, то давно це зробили б! Я їм, мабуть, здоровеньким потрібний…»

Із великим задоволенням з’ївши все, що було їстівного на столі, Марик відкинувся на спинку крісла й знову почав міркувати. «Погодували непогано, а що далі? Що ж це за експеримент такий секретний та з такими грошима? Юлик ще цей противний: — „Ми все знаємо, усе знаємо…“ Даремно я тоді, на випускному, йому не вломив. Дарма! Оленці подякуй! А може, і не дарма: якщо вломив би, то взагалі б замордували! Спасибі тобі, Оленко, сонечко, урятувала майбутнього чоловіка від ще важчих мук. А твій поклонник рудий у цій банді не останню роль грає. Хоча, звичайно, усім не Юлик заправляє, є хтось і вище…»

Через якийсь час Марик утомився від усяких міркувань, бо вони приводили тільки до одного: цього разу, ти, хлопче, влип серйозно! І йому ставало якось не по собі, хоч у глибині душі він і вірив, що яка-небудь шпарка повинна бути, треба тільки почекати, либонь, що й прояснитися…

Ось так: то спокійно, а то неспокійно — провів час Марик насамоті до самого вечора.

Увечері його переселили в іншу кімнату, схожу на готельний номер. Тут була й душова, і туалет — загалом, умови нормальні. Проводили його на нову «квартиру» троє міцних хлопців. Коли Марика виводили в коридор, він, підкоряючись якомусь інстинкту, а не голосу розуму, взяв та й рвонув, куди очі дивляться. Але хлопці не дарма одержували гроші, вони добре знали свою справу. Ні, його не били, а просто обхопили руками-клішнями й спокійно доставили втікача на місце призначення.

«Не вовтузять — бережуть», — зробив висновок майбутній піддослідний і більше таких спроб не робив.

Протягом трьох днів Марик спокійно проводив час у новій квартирі. Його, як бувало й раніше в деякі моменти життя, охопила апатія. Марик став байдужим до всього, що з ним відбувається. Фізично він залишався таким же, може, тільки трохи уповільненим, а внутрішня енергія ослабла. Наче дух залишив Марика на якийсь час. Думок ставало все менше й менше, вони зникали, так і не з’явившись. Його, доброго молодця, перестало тягти на які-небудь забави, бенкети й гуляння-подорожі. У такий час Марик і сам не знав, що йому потрібно. А точніше — йому нічого не було потрібно. Що було перед ним, те й добре. Будинок — то й будинок, добре, він не прагнув покинути його. Робота — то й робота. Жити — то й жити, не жити — то й не жити.

Марик перетворювався на такий напівживий організм-механізм, який лише виконував певні функції в просторі без будь-яких емоцій.

І от що цікаво, такий стан допомагав Марику переборювати труднощі, які раніше здавалися непереборними. Саме в такому стані й перебував викрадений Марик. І саме тому ці три дні пройшли для нього швидко й непомітно. А на четвертий до нього заглянув колишній однокласник.

— Як настрій, Марку Сергійовичу? — фальшиво посміхаючись, поцікавився він.

— Та все нормально, Юлію Мартиновичу, — у тон прозвучала відповідь.

— Молодчина! — відгукнувся Юлик і, для чогось оглянувши кімнату, продовжив: — Мені треба тебе з кимось познайомити.

Вони вийшли з кімнати і вирушили в кінець коридору, де, на подив Марика, уткнулися в стіну. Але за секунду стіна розтанула в повітрі, звільнивши дорогу далі.

«Підпільний синдикат якийсь… — подумав Марик, ступаючи слідом за Юликом. — А може, врізати цьому рудому гадові по його рудій потилиці. А потім ніжкою та під дих, та під дих! — ні з того ні з сього почав він заводитися. — Тихіше, тихіше, заспокойся. Іще не час, не час…»

Вони підійшли до ліфта й піднялися.

— Юлику, я б міг і пішечки, для розминки, — кинув було Марик, але однокласник тільки посміхнувся. Вони вийшли з ліфта, повернули ліворуч і підійшли до дверей.

— Нам сюди, — сказав Юлик і додав трохи голосніше: — Ми тут, Германе Германовичу.

Двері м’яко відійшли вбік, і Юлик акторським жестом запросив Марика зайти.

— Прошу, — при цьому вимовив асистент.

Марик на мить завмер: «Що чекає за цими дверима?» — і, зібравшись з духом, ступив уперед.

— Ти завжди був послужливим, мучачо, — не втримався він, щоб не підколоти, проходячи мимо однокласника.

— Кролик піддослідний, — не залишився в боргу Юлик.

«Змієня прокляте», — про себе посміхнувся Марик.

— А-а-а! — долетів до нього радісний вигук. — Наш вельмишановний доброволець прибув!

І Марик побачив, як до