Тетяна Тиховська - Паперова лялька

серед опецькуватих грубуватих дружин інших працівників, одразу впала йому в око. Спочатку Павло обмежувався перебільшеними зітханнями та настирливими двозначними знаками уваги. Діну від цього неабияк коробило, але вона вдавала, ніби нічого не помічає. Та одного разу Павло приперся серед білого дня, коли Женя був на роботі – він як працівник НКВС міг вештатись по місту будь-коли. Діна вже не була наївною недосвідченою дівчинкою, тож відразу збагнула, чим загрожує його візит, і навіть не відчинила двері.

– Я за всяку ціну допнуся свого! – пробурмотів Павло за дверима.

Діна, як їй не гидко, не соромно було, розповіла все чоловікові.

– Ти не перебільшуєш, часом? Я знаю Павла. Це чесний відданий нашій справі чоловік. Член партії…

О, так! Член партії – це аргумент. Більше Діна розмову не поновлювала.

А десь трошки згодом до них приїхала погостювати Надійка. Павло в два вечори замарив їй голову і вже до від’їзду наполіг на обіцянці вийти за нього заміж. Діна намагалася відрадити сестру виходити за Павла. Щонайменше – почекати, доки пізнає його краще. Але Надійка і слухати не хотіла:

– Ти просто заздриш мені, що в мене буде чоловік як чоловік, а в тебе – тюхтій!

Женя, насправді, вирізнявся серед інших чоловіків: не вживав брутальних слів, розмовляв тихо, розважливо, міг уважно вислухати. В таємній характеристиці, що Павло мав надавати до НКВС на всіх працівників, проти Жені значилося: інтелігент. В ті часи це було тавро, що свого часу відіграло фатальну роль в долі Жені. Сам Павло лаявся майже через слово і чув тільки себе. Але за образливими словами щодо Жені Надійка намагалася сховати свою мимовільну до нього симпатію і власні заздрощі, що виникли в неї ще в Запоріжжі.

Діна як змогла обачно склала до мами листа, в якому написала, що Павло для Надійки не пара. Але й мама нічого не могла вдіяти. Незабаром Надійка одружилася з Павлом і переїхала до Харкова. Коли вони прийшли погостювати, Павло обрав мить і уїдливо спитав Діну:

– Тепер ти не триматимеш мене на порозі, ми ж бо родичі! Що подумають люди?

Діна ще раз намагалась поскаржитись чоловікові, та й облишила ці спроби – Женя вважав, що Діна просто нудьгує вдома і надумує собі розвагу.

– Ти ж у мене гарненька. Не дивно, що чоловіки звертають на тебе увагу. То ж що в цьому поганого? Павло ж наш родич!

Женя геть нічого не помічав, зате помітила Надія – жінки більш чутливі до нюансів відносин. Надя вважала винною Діну, ніякі запевнення не допомагали – між сестрами пробігла чорна кішка.

Діна сподівалася, що Надія вгамується з народженням дитинки. Та дарма! Коли незабаром народилася дівчинка Світланка, у Надії тільки додався ще один привід для заздрості.

Маля вдалося не в красунчика-тата, а в маму. І Надія, що аж ніяк не була засліплена материнською любов’ю, це добре бачила. Павлові до дитини було байдуже. Єдине, на що Надія ніяк не могла поскаржитися, це на жадібність чоловіка. Він непогано в порівнянні з Женею заробляв і дозволяв дружині витрачати на себе скільки їй заманеться. Тож та полюбляла приходити до Діни або ж в нових сережках, або ж у новому капелюшку, або ж у шубці з натурального хутра. Це не проходило повз увагу Діни, бо яка жінка не бажає краще виглядати? Але ні за які скарби в світі Діна не змінялася б долями із сестрою.

Всю свою любов Діна віддавала дочці, навіть на шкоду чоловікові. Просто Женя був так зайнятий на роботі, що навіть не помічав цього.

Діна намагалася навчити Маєчку польської, хоча навіть собі не хотіла признатися, що робить це заради ілюзорної мрії повернутися з дочкою до Варшави. Хоч коли-небудь.

…Якось теплого літнього дня вони ходили до зоопарку. Трохи було парко, але дощу поки що не було. Коли поверталися додому, Діна перейшла на польську:

– Як мислиш, вкротче спаде дешч?

– Нє вєм! Але єдна кропла десь спадла ми на нос.

– Мусем шен спешить, а то на нас не позостане сухей нитки.

Цей коротенький діалог польською швидко припинився, бо дощ таки розпочався, і досить рясний.

Діна з Маєчкою, аби не змокнути, забігли в перше-ліпше парадне. День був теплий, дощ обіцяв бути коротеньким, тож вони і не дуже засмутилися.

В під’їзді ховалось ще кілька тих, що нашли притулок від зливи.

Аби скоротати час, про щось неквапно розмовляли. Діна не дуже щоб дослухалася – розмова плинула повз вуха, не чіпляючись за пам’ять.

І раптом в підсвідомість Діни увірвалося слово, що змусило її пополотніти. Скарлатина. Хтось розповів, що в цьому домі є хворий на скарлатину.

Зараз, в часи антибіотиків, ця хвороба неприємна, небажана, загрожує ускладненнями, але зазвичай виліковна. А в ті часи вона майже напевно означала смерть. Шанси вижити були, але дуже й дуже мізерні. Скарлатина провокувала важкі ускладнення, здебільше нефрит. Вилікувати його було можливо, якщо і так палаючу від жару дитину занурювати в гарячу-гарячу воду, майже окріп. Якщо у дитини і у матері витримає серце, можна сподіватися на одужання. І то далеко не завжди.