Тетяна Тиховська - Паперова лялька

class="book">Діна проклинала дощ, цей під’їзд і себе за те, що мимоволі піддала дитину смертельній небезпеці.

Дома Діна сухо-насухо втерла дочку, перевдягла її в сухе, напоїла гарячим чаєм. Це мало б допомогти від звичайної застуди, та не від інфекції.

Кілька днів Діна почувалася, як на розпеченому вугіллі, стерегла перші ознаки захворювання, як кішка мишу.

Але пройшов тиждень, а ніяких проявів хвороби начебто не було.

Діна палко дякувала Богові, що відвернув небезпеку. Та біда таки прийшла.

На дев’ятий ранок після того проклятущого дощу Маєчка не підвелася з ліжка. В неї був сильний жар. Вона відмовлялася їсти через біль у горлі, часом марила, а коли приходила до тями, просила одного: дозволити їй поспати.

Через кілька годин все тіло вкрилося рожевим, аж червоним сипом. Шкіра стала жорстка на дотик, щоки і язик палали.

Лікар безапеляційно заявив: до лікарні, про інше навіть відмовився слухати.

В ті часи тільки-но запроваджувалася обов’язкова госпіталізація. За браком лікарів в стаціонарі легше було спостерігати за хворими. Невиліковні хвороби однаково залишалися невиліковними, і наполягання на госпіталізації викликалося, скоріше, міркуваннями безпеки для здорових мешканців міста.

Діна ніяк не хотіла відпускати Маєчку до лікарні, попри умовляння лікаря і чоловіка. Найгірше, що до інфекційного відділення не пускали навіть рідних, доки хворий або вилікується, або… Або його побачать вже в труні.

– Хто буде чатувати коло неї вночі? – бідкалась Діна. – Хто буде міняти серветки, аби збити жар? Хто годуватиме?

– В лікарні досвідчений персонал, все зроблять як годиться.

Дитину таки забрали. А Діні порадили відпочити самій – поспати. Який там сон?! Діна підхоплювалась уві сні і бігла то до порожнього ліжка, то до дверей, то до вікна подивитися, де там вже той ранок. Потім бігла до лікарні і настирливо допитувалась, чи вже стало краще її дитині. Відповідь була однакова: стан стабільно важкий.

На десятий день, коли вона зранку прибігла до лікарні, до неї вийшов лікар. У Діни від передчуття захололо серце.

– Ми зробили все, що змогли. На жаль, хвороба перемогла.

– Ви хочете сказати?..

– Так. Ваша дитина померла.

Діна, як скажена, кинулася до лікаря:

– Навіщо?! Навіщо ви її забрали від мене? Я сама б вилікувала її, відпарила, відпоїла! Чому ви не покликали мене, аби я побула з нею в останні хвилинки? Чому? Будьте ви прокляті! Будьте ви прокляті!!!

Діна вже не тямила, що говорить. Їй самій був потрібен лікар, аби не втратила розум. На неї було боляче дивитися – розпач довів її до несамовитого стану.

Десь за два дні Женя помітив, що розкішна коса у жінки майже повністю посивіла. Він сподівався, що після похорону Діна хоч потроху почне заспокоюватися. Діна вже не плакала, але майже цілісінькі дні сиділа перед світлиною Маєчки в траурній рамці і дивилась, дивилась… На будь-які звернення чоловіка Діна товкла своє:

– Не заважай мені, її душа ще тут. Може, вона якось обізветься до мене. Я чекатиму.

Женя остерігся цього разу заперечувати щодо душі – хай вірить, якщо віра допоможе їй пережити таку жахливу втрату.

Якось Діна випадково наблизилася до дзеркала – і відсахнулася. Їй ще не виповнилося й тридцяти, а з дзеркального відображення на неї дивилася літня змарніла жінка з тоненькою сивою косою.

Дні для Діни тягнулися повільно, безбарвно. Здавалося, життя втратило сенс. І тільки тоді Діна відчула бодай якусь цікавість до життя, коли зрозуміла, що вагітна.

3

Женя в цей важкий для дружини час не міг бодай на годину вирватися з роботи, бо сам зі своїми колегами переживав дуже напружений період.

Тепер, крізь роки, здається цілком закономірним, що хай і з запізненням, але військова промисловість молодої Країни Рад налагодила виробництво танків, які докорінно змінили перебіг війни. Німецькі солдати, яким пощастило пережити війну, згадували три жахливі речі: незвично неосяжні простори, люті морози і тьма-тьмуща радянських танків. Легендарні Т-34, «тридцятьчетвірки», починаючи із Сталінграду, повернули на захід голову ненажерливої гадюки – війни. Гітлерівці отетеріли: адже до початку війни навіть німецька розвідка, що була таки добре обізнана про внутрішні справи Радянського Союзу, так і не дізналася про існування саме цього танка! А вже яким чином і якою ціною їх було розроблено, достеменно не знав ніхто, аж поки з плином часу поступово не почали відкривати свої таємниці військові архіви.

Історія створення танку сягає в мирний 1927 рік, коли на кількох заводах, серед них і Харківському паровозобудівному, були створені танкові групи. Конструктору не звикати створювати щось нове, але аби ж то знати, що саме! Розробляти танк? Добре. Але який? Важкий, середній, легкий? Яка броня? Який двигун? На кількох пасажирів? Чи на колесах? Чи на гусенях?

А замість отримати конкретні завдання, працівники танкових бюро отримували залізобетонну впевненість, що, в разі невиконання завдання уряду, їх буде розстріляно за «шкідницькі