Тетяна Тиховська - Паперова лялька

усвідомила, що вона вагітна, вважала за доцільне побільше гуляти, аби дитинка вдалася здоровенька і міцненька.

Неподалік від їхнього дому був розташований величезний зоопарк – улюблене місце відпочинку місцевих дітлахів. Діна також полюбляла туди навідуватись. Дитина вже забилася. І, коли Діна гуляла зоопарком повз клітки із тваринами, зверталася до ненародженої, але вже такої рідної істоти:

– Оце мавпочки. Бачиш? Які кумедні. Оце лев, оце левиця. А отут має бути слон. О! То така дивина, я тобі неодмінно покажу. А зараз ми маємо йти додому, бо скоро наш татусь повертається з роботи.

Женя працював на заводі, на якому виробляли трактори. Здібний конструктор, він швидко очолив групу. Хоча чоловік часто-густо затримувався на роботі, Діна не відчувала себе самотньою – через маля. Ввечері розповідала про дитину, наче вона вже була назовні:

– Наш малий такий хитрун! Тільки відчує, що я сіла відпочити – ну ж бо борсатись! Бач, нудно йому сидіти нерухомо!

– А може, їй? – підтримував гру Женя.

– Дівчатка такі буйні не бувають, тільки хлопці! – авторитетно стверджувала Діна.

І народила дівчинку Маєчку. Щастю Діни не було меж! Так вона її обожнювала! Так пестила, ніжила, вдягала, як лялечку! Діна ще пам’ятала своє далеке щасливе дитинство і намагалась своїй дочці створити не гірше. Женя для годиться спитав про сина – не сказати, що його це занадто турбувало. Але Діна відмовила категорично: вона щосили намагається створити дитині пристойні умови існування, а зарплатні Жені, мовляв, ледь-ледь вистачає на одну дитину. Все, справу з’ясовано! Діна де тільки чула, як стерегтися вагітності, брала на розум. Женя надто і не наполягав: ні то й ні. А от щодо хрестин дитини вони мало не посварилися. Діна як самозрозумілу річ спитала, коли вони хреститимуть Майєчку. Женя, що в господарських справах в усьому покладався на дружину, відносно нових ідеологічних віянь вірив, як турчин у місяць, комуністичній пропаганді.

– Навіщо її хрестити, скажи будь ласка?

– Як навіщо?! Аби вона стала рабою Божою, і її все життя оберігав її янгол-охоронець!

– Та це священики дурять людей, ніякого Бога не існує! А ходити в церкву – це ганьба!

Такі суперечки не мали переможців, бо кожний зоставався при своїй думці. Врешті-решт, Діна потайки від чоловіка поїхала в село, похрестила дитину і поставила чоловіка перед фактом.

Підсвідомо Діна очікувала, що після заміжжя вона наче опритомніє після важкого сну і буде жити так, як її мама жила в Варшаві. Ті часи глибоко вкоренилися в пам’яті як взірець щасливого подружнього життя.

Діна не мала бодай маленької прикраси, тож після народження дочки вона спитала Женю, чи не хоче він подарувати їй за дитину каблучку. Це спричинило чергову суперечку, бо Діна ніяк не хотіла перейматися ідеалами комуністичного аскетизму.

– Ну навіщо тобі ці буржуазні цяцьки? – з пафосом повторював Женя явно чиїсь пропагандистські штампи. – Коли країна будує комунізм, а світовий пролетаріат потерпає від своїх експлуататорів, ми не маємо морального права купляти собі прикраси!

– Мій тато подарував мамі кольє за сина під час війни, а зараз вже десять років як мир!

– Твій тато працював на царя, це не взірець для радянської людини!

– Мій тато працював для народу! І загинув, бо хотів допомогти простій жінці! – обурилась Діна і заходилась сльозами.

– Ну, як дуже хочеш – іди і купляй! Гроші однаково всі у тебе.

– Як ти не розумієш, я хочу дарунок! Твій дарунок! За дитину!

Схоже, що Женя таки не розумів. Тож Діна потроху заспокоїлась і всі свої нездійсненні мрії почала перекладати на дочку:

– Спочатку ти станеш доросла, а потім ти стрінеш юнака – гарного, вродливого, щедрого! Ви сядете в потяг і поїдете далеко-далеко, до Варшави.

Більше Діна нічого собі не просила, тільки для Маєчки. Але ту вже вбирала якомога краще! Женя облишив сперечатися. Тим більше, що на заводі розпочали дуже важливу справу, що поглинала його сили цілком. Діна не одразу помітила, що чоловік припинив розповідати їй про свою роботу. Раніше, бувало, він намагався їй пояснити, з якими технічними труднощами стикається розробник тракторів, адже досвіду у радянських інженерів не було ніякого. Перші трактори тільки копіювали іноземні моделі: німецькі, американські. Але потреби молодої країни були великі, тож такі скопійовані трактори випускалися чималенькими партіями, заразом і досвід накопичувався. Згодом він неабияк знадобився: виробництво потужних гусеничних тракторів виявилося найбільш відповідною базою для виробництва танків.

Женя продовжував очолювати групу, тільки тепер її перейменували в спеціальну танкову. Усі без винятку робітники танкового бюро, до останнього кресляра, підписали купу документів про нерозголошення. Крім того, коло них завжди крутився хто-небудь з військових або з НКВС. Взагалі-то вони були непогані хлопці, навіть зацікавилися роботою, бо краще будь-кого розуміли, що за умов розвитку індустрії в усіх країнах мати на озброєнні тачанки означало програти першу-ліпшу війну, навіть не розпочавши її.

Всі розробники танку мали бути членами Комуністичної партії, тож незабаром Женя прийшов додому і з гордістю поклав на стіл новісінький партквиток. Діна тільки знизала плечима.

В їхній квартирі час від часу гостювали нові знайомі з військових. Був серед них працівник НКВС Павло. Вродливий! Ніде правди діти. І дуже охочий до жінок. Він вже вдруге розлучився, а все не вгамувався. Діна, що вирізнялась