Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Кіко вимовляє його, це магічне слово. Кремень, навпаки, стверджує, що не пам’ятає мови дитинства, доставляє над своїм прізвищем два французькі акути і твердить, що тепер він називатиметься тільки так: Krémègne. Раптом вони опиняються на широких сходах з величезними ліхтарями обабіч, схвильовано намацують ногами кожну сходинку, що веде їх щораз ближче до каси, сповнені страху, що подвійне віконечко перед ними може зачинитися: Всі квитки роздано, спробуйте щастя наступного року! Проте ні, квитки в них, вони тримають їх, немов це — безцінний скарб, і в спогадах ніч перед виставою і грандіозна вистава зливаються в одно.

Тепер у катафалку він пригадує собі тільки їхнє засліплення захватом, зелений і рожевий мармур, червоний плюш, величезні люстри. Вони намагалися вичитати з пам’ятної таблиці історію будівлі, прочитати про щастя тридцятип’ятилітнього нікому невідомого архітектора Ґарньє, який зумів виграти конкурс, вони розпізнають ім’я Наполеона III, читають Second Empire та інші незрозумілі речі. Вони захоплюються аркадами і статуями зовні на храмі, їхнім танцем.

Немов він тільки для нас створив цю оперу, найбільший у світі театр, заввишки в тисячу поверхів, нову вавилонську вежу, і от ми, неждано-негадано, всередині.

Коли вони заходять досередини, їх засліплює велетенська, вагою в кілька тон люстра в центрі, немов тисячі зірок у них над головами, аж поки врешті всі світла не гаснуть. Гамлета вони слухають у напівпритомному стані, не дихаючи. Коли вистава закінчується, вони повільно виходять разом з вібруючим людським потоком, надворі сідають на тротуар одразу біля сходів до опери, докраю знесилені радістю і хвилюванням, вони кілька хвилин не можуть видобути з себе ані слова. Їм здається, немов то Париж привітав їх цим «Гамлетом», оперою, у якій вони не зрозуміли жодного слова. Немов місто потиснуло їм руку і запросило стати його гостем. Тоді він сказав до Кіко:

Якщо ми нічого не зможемо зробити в цьому місті, тоді ми справді нікчеми, розумієш, про що я. Цілковиті бездарні нікчеми.

На що Кіко несподівано серйозно:

Хаїме, Республіка запросила нас на «Гамлета». До тебе дійшло? Тут немає казаков. Ніхто нічого не трощить і не грабує. Прийде час, і погроми зникнуть з наших снів. Але сьогоднішній вечір — наш назавжди. І, ти розумієш, у цьому місті ніколи не буде погромів…

Він здригається в катафалку, почувши тамте пророцтво. Вони говорять про Мінськ і про Вільно, голосно сміються, таким далеким видається їм тепер той світ, від якого вони врешті таки втекли, вони знають, що дороги назад не буде ніколи. Навіть Вільно з його червоними цегляними будівлями тепер на іншій планеті. І все, залишене там, видається їм таким убогим, порівняно з цим Гамлетом. Залишилося тільки кілька пісень.

Зол зайн, аз іх бой ін дер луфт майне шлессер. Зол зайн, аз майн ґот із ін ґанцен нішт до. Ін тройм вет мір лайхтер, ін тройм вет мір бессер, Ін тройм із дер гімл мір блоєр ві бло.

І Кіко, цей щасливчик, матиме з Розою двох дітей, малюватиме кольорові краєвиди, розкішні натюрморти, сяйливі квіти й осяйних жінок, гімни до радості, до світла. Він роками носитиме два чудернацькі розпаровані черевики, один червоний, а інший жовтий, які він знайшов на блошиному ринку. Роза даватиме притулок російським бунтарям, годуватиме їх усіх, нігілістів, анархістів, бунтівників, які залишатимуть їй плутано написані трактати, а майстерня Кіко буде під наглядом французької поліції, і у Вулику є свої шпики, які не спускають пильного ока з цих східноєвропейських зайд. Проте в поліцейській картотеці запис про нього звучить м’яко: Безпечний більшовик.

А Сутін не стане ні тим, ні тим, не буде він сімейним більшовиком, і посланцем миру не буде, а тільки носитиме зі собою сором свого народження, а ще йому так і не вдасться позбутися клейма невиліковно безталанного художника. Йдеться не про таланення чи безталання. Йдеться про колір і не-колір. Про білий колір з синіми і червоними патьоками. Про зелений, туркусовий, шкарлатний чи про колір крові. Про смерть кольору, який не може померти, воскресіння кольору. Про надто щедро накладену, розхристану, пригладжену, наїжачену, замучену, тріумфальну фарбу.

Колір не примирює з дійсністю, ні, якщо Ви думаєте, що чорний і білий колір — це жорстока дійсність, а інші кольори — рай — то знайте, це не так, все абсолютно інакше. Непримиренна фарба не підкоряється жодному законові, вона сама — бунт і воскресіння матерії і плоті. Рай, мабуть, білий, кольори йому, певно, незнані. Але яким коштом це здобувається.

Вони прибули, Гамлет вказав їм їхні місця, і вони приготувалися заробляти собі на життя у центрі світу, щоб стати гідними цього міста. Навіть якщо на них, чужинців, скоса позирають на вулиці, у поліцейській префектурі, де він, видаючи з себе кілька знаних йому слів, мусить стати на облік, написати заяву на дозвіл жити тут. І в зустрічах з галасливими базарними перекупками на площі Конвенсьйон. Вони тиняються неподалік від яток, вичікуючи, коли можна буде підібрати після кінця базарного дня залишки городини.

Ану забери руки, то для моїх кріликів. Вас що, хтось кликав сюди?

Порване капустяне листя, мерзла картопля, зів’ялі стебла, з усього цього вони для вічності варять у Вулику в великому чавунному казанку суп. Часом хтось з них спускається