Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

- Чого ж їм того обману ніхто не розкриє, окаянним? Руїни ж тільки творять повсюди та голод, то нащо вона така, ота революція? – горіли в Ганни очі ненавистю.

“Тепер і я те побачив, як вернувся”, - подумав про себе гість, але сказав інше.

- Не так воно все просто, як нам здається, Ганнусю, кхе-кхе-кхе! Тобі, забитій нуждою і безпорадністю, видно одне, а Карпові і його побратимам – інше. Білопогонників ще є та є повсюди, та й банди не знищені гепсом, - підпирав Левко істиком гилу, аж побагровівши від кашлю. – Я ось приніс тобі трохи нових грошей, то придбай найнеобхідніше, - поліз гість за пазуху. – Гроші мені віддавати не будеш, бо я заборгував їх Карпові ще в полку і пообіцяв повернути тобі, як лиш вернуся додому. Тут не всі, решту поверну пізніше, як жити буду.

- Які гроші? – не розуміла Ганна, жадібно дивлячись на асигнації, які виклав на стіл Левко. – Карпо, як навідувався, нічого не говорив.

- Вивіряв мою совість, молодице, тому й не говорив. Бери та ховай хутчіш, бо ще хтось упреться в хату і побачить.

- Спасибі, Левку, але як ви ото заборгували йому стільки?

- Ховай-ховай, кажу, та кріпися, лишилося недовго і до Карпового повороту, може, іде до кращішого життя. А Матвія Василенка, Миколу Криворучка і Йону Якіра я знаю, в обиду вони, сподіваюсь, нас не дадуть. Правда, Жлобу мені знати не доводилося, але Карпо з Пилипом до босяка якогось не пристали б, то вірю, що й він порядний, - закашлявся знову Левко затяжисто. - Жаба якась засіла мені в груди, як по холоду переходили Сиваш, і геть зі світу зводить, - ніби вибачався перед Ганною, зводячись на ноги, Левко. – Кхе-кхе-кхе!.. Кхи-кхи-кхи!..

Постоявши в порозі, гість ще оповідав то се, то те для годиться і чомусь спитав про Варвару Хорунжу.

- Отаку споруду розчали, а як подумати, для чого? – обдивлявся він хату, комору і стайню.

- Та ж гадалося, сім’я буде чималою, Домашка чи й Пилип із сім’єю житимуть якийсь час. Тодосько помалу возить глину візочком, хоч і пухлий, кізяки беремо без кошту на торговищі. Діждемо нового хліба, то помалу пошпаруємо та закидаємо, як будемо живі.

- Дай-то Бог, молодице.

- Циган Василь обіцяв мені дорешетити дровником комору, то і її можна буде закидати та шпарувати потроху, – ділилася планами Ганна. – Він навіть обіцяв привезти, як дочекаємося, хліба. А дядько Харитін дозволили нарубати вориння в Ліску.

- Ти молодець, бачу, даєш раду і капелі, і обійстю. Радий, що тепер виживете якось, а Карпо невбарі верне додому і тобі в поміч стане, - потішив Левко Ганну на прощання.

- Розлю…бив він мене, - вирвалося у Ганни разом з плачем.

- Не розлюбив, Ганнусю. Нужда, горе, смертний бій день-у-день, - не до любові йому. Зазнавши лиха всякого, він мимохіть змінився. Не звір же він, а людина!

- Ото лише й того, що не звір, а звіриного в ньому залишилося багато, Левку, - поскаржилася Ганна.

- Поговорю з братом Никодимом, щоб поміг тобі, бо сам нездужаю вже. Грушу, кхе-кхе-кхе, зрізати б треба рівненько, може б пустила пагони. То бувай, пришлю Никодима, - взявся він рукою за дашок кашкета. – Грошей не шкодуй, - притишився, - бо всяке може бути. Поміняй гепсом на харчі, та й квит!

- Спасибі вам, Левку, - ступила Ганна вслід гостеві попід вориною. – Хай Бог вас береже!..

По відході Левка, прикривши колодкою двері, Ганна зайшла в світличку, огледілася, завісила хусткою вікно і відкрила, ніби якусь святиню, шухляду стола, перехрестившись. Асигнації були зовсім нові і заворожували її виглядом і кількістю. Отож, наспіх розділила їх на купки і знову засунула шухляду.

- Найперше, мушу дістати хоч мірочку кукурудзяного борошна, - прийшло їй на ум. - До борошна ще яку пляшечку олії та кружок макухи. Добре було б і картоплі докупити – і для їжі, і на вічка. Тодоськові штани й сорочку мушу купити, - зітхнула, - поки дешеві. Частину грошей приховаю про чорний день… Чого ото Левко радить поміняти їх хутчіш і гепсом? Пронеси, Боже, і помилуй нас! – перехрестилася вона.

Гроші замінили безнадію на віру у вижиття і додали Ганні сил. У неї появилося бажання діяти, душа її заспівала, серце забухкало радістю, але водночас їй було лячно, що гроші можуть пропасти. Почувши гуркіт у дворі, вона виглянула, відхиливши хустку, у вікно і  побачила там візок із глиною, Тодоська, Домашку і Петруся. Прикривши сонних Ярисю, Лідуню, Гриця, Таню і зовицю Домку, Ганна пішла з хати в розгубі. У дворищі почала лопатити в єдиний заміс вивернуті Тодосем купки глини. Сил не було ні у дітей, ні в неї, та попри те, вони таки скупчили глину для замісу в гірку, притрусили сміттям, потертю і кінським гноєм, навіть водою трохи залили. Ганна вирішила зварити в таганку більше, ніж завжди, картоплі, порушивши тим самим заведену нею звичку ощадності, якої суворо дотримувалася до сьогодні, - на неймовірну радість усієї родини.

Діти пішли з Тодоськом митися в Тясмин, сама вона сполоснулася в ночвах біля криниці і взялася вирізувати вічка з картоплі, кидаючи рештки в таганок з водою. За якусь часину картопля вже булькала, діти навкруг жадібно чекали, а Ганна пеклася, що ні старша Домка, ні Гриць не піднялися з постелі навіть при такій оказії. Десь глибоко в душі Ганни ворушився хробачком докір зовиці, яка ще малим заразила Гриця сухотами, але радість від того, що діти трохи підкріпляться тепер, заглушила його…

Переодягнувшись у святкову одіж, Ганна наспіх запхнула в пазуху купку асигнацій, готуючись іти на роздобутки, та вже з порога вернулася в хату, бо почула якісь скрики на вулиці, вслід їм завалували собаки, а потім затрахкала в Діброві безладна стрілянина, зацокали по бруківці коні, і над містом