Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

— Сміливість — це безрозсудність душі, — відповів той.

— Он воно як? А що ж тоді боягузтво? — запитав Коновалець.

— Боягузтво… От задачка… Напевно… це худе, діряве серце, — сказав після паузи Павло Гаврилович.

— Хай йому біс… Таки ж правильно, — прохрипів Євген Михайлович.

Вони пішли вулицею, роззираючись довкола. Темні хати нагадували ведмедів, що згорнулися клубочком і заснули, — було так тихо, що здавалося, ніби всі вимерли. І тільки рваний серпанок, який кучерявився з труби, свідчив про те, що будинок-ведмідь іще дихає. Січовики розійшлися, прочісуючи місцевість. Іноді, то зліва, то справа, лунали постріли. Подекуди гетьманці, які не встигли відступити, ставали до бою.

Коновалець і Павло Гаврилович ішли вздовж плетеної огорожі, поглядаючи у двір — чи не видно там чорної фігури? Чи не зачаївся хтось? На кожен рух — піднята рушниця.

— Ти стеж, Павле Гавриловичу. А раптом там хтось ховається?

— Ховається чи ні — ось зараз і дізнаємося.

— Кхе-кхе. Залишилося ще трохи. Зараз прочешемо село — і на Пост-Волинський.

— Добре, головне не зупинятися, Євгене Михайловичу.

Вони пройшли ще трохи, звернули у вузький прохід, щоб вийти на обозну вулицю, яка вела до центру села. Раптом завважили в провулку підозрілу темну пляму. Коновалець підняв руку, і Павло Гаврилович зачаївся. Вони хотіли простежити за незнайомцем, але зненацька до нього приєдналися двоє, а відтак іще один. Чотири темні фігури тихенько перешіптувалися, характерний скрегіт металу свідчив про те, що це військовики, які намагаються вибратися з оточення.

— Росіяни. Чую їх, чую, — сказав Павло Гаврилович.

— Справді, за версту їх можна зачути, — чи то жартома, чи то всерйоз сказав Коновалець.

Вони причаїлися, вирішуючи, що робити. Вороги неподалік. Гукати на поміч означає привернути до себе увагу, а це небезпечно. Четверо росіян шепотілися, але нікуди не поспішали — певно, радилися. Темний обрис їхніх тіл скидався на восьминога, який за дивним збігом обставин опинився в морозному повітрі в околицях Києва, ворушив щупальцями і тремтів на вітрі. Нарешті пляма зарухалася, від неї немов відбрунькувалася частина — і один із росіян рушив у бік петлюрівців.

«Хоче перевірити, чи немає кого поблизу», — встиг подумати Євген Михайлович.

Він поклав руку на плече Павлові Гавриловичу, як кладуть долоню на Євангеліє, — немов бажають упевнитися, що стрункі ряди літер у книзі можуть дарувати спасіння. Це був дружній дотик, повний довіри й визнання, жест надії і відчаю одночасно. І тоді злегка повернув голову Павло Гаврилович, немов відчув спиною всю силу цього доторку, оце приховане, але відчайдушне прохання — не підвести. Ось, іде ворог, який, завваживши їх у засідці, закричить — і миттю прибіжать інші, щоб убити їх. І тоді, немов отримавши заряд електричного струму, наситившись енергією, незримою і цільною, схопився Павло Гаврилович Вітко, полковник У.Н.Р., людина сильна й вольова, — і кинувся на гетьманця, коли залишився до нього один сажень. Що є сила людська? Чи вимірюється вона фортецею м’язів, твердістю скелета? Чи все ж таки це сукупність сил духовних? Не встиг росіянин ступити й кроку, як проткнув його Павло Гаврилович шаблею, і лезо легко проникло в нутрощі ворога, бо плоть людська тендітна, мов глиняна посудина. Тоді глухо завив розвідник і ледь сіпнувся. Троє росіян зачули це виття і почали стріляти в бік петлюрівців. Павло Гаврилович виставив перед собою тіло росіянина, настромлене на шаблю, і одразу ж кілька куль проник­ли в плоть ворога так, що хрускіт кісток і звук вибуху м’язової тканини було чути, здавалося, за версту. І тоді, притискаючись до ворога, Павло Гаврилович зненацька опинився з ним віч-на-віч. Та коротка мить виявилася занадто малою, щоб детально розгледіти всі риси незнайомця. Але рівне обличчя, високе чоло, прямий ніс і тонкі смужки вусів несподівано нагадали йому себе самого. Ніби він — колишній царський офіцер, а потім курінний Запорізької бригади, полковник полку ім. Дорошенка, штабіст при гетьмані — простромив шаблею самого себе. Якою ж малою була відмінність між ворогами! Які ж схожі вони були тієї миті серед темряви ночі. Ця мить ураз посіяла в серці сумніви, наче він убиває брата. Але ілюзія тут-таки й розвіялася: смертельно поранений росіянин раптом знайшов у собі сили вишкіритися вовком і зашипіти змією: «Штоб ти іздох, праклятий хахол!»

І після цієї фрази, що як кулеметний постріл пролунала в повітрі, зрозумів Павло Гаврилович, що піддався він сумніву, бо повірив у тисячолітню спорідненість; але насправді це було поневоленням, полоненням одного і пануванням іншого. І закричав він зненацька, сам того не усвідомлюючи: «Сво-о-бода!» І поніс тіло вже мертвого на той момент ворога, як щит, уперед. І кулі впивалися в плоть мерця, ніби смерть хотіла ще більше напитися крові, бо її завжди мучить спрага.

Підхопив цей крик Євген Михайлович — і теж відчайдушно кинувся на гетьманців, які на мить сторопіли, завмерли, а потім метнулися через тин, щоб сховатися в чужому дворі. Коновалець кинувся на втікачів, і тієї ж миті звідусіль, із усіх куточків села озвалися десятки, сотні, тисячі голосів: «Сво-о-о-бода!» Морок над селом стелився волохатим покривалом, але йому не вдавалося приховати те живе, що зародилося в цій зимовій темряві.

«Раз, два. Світло ожива. Три, чотири. Місяць у квартирі. П’ять, шість. Сон — твій гість. Сім, вісім. Ти не одна. Дев’ять, десять. Скоро весна». Жіночий голос мелодійно звучав у маленькій кімнатці, в якій є лише ліжко, стілець і стіл. Чорний квадрат вікна наповнювався ніччю, яка виливала свій єдиний темний колір у кімнатку, бо хмари нашаровувалися в небесах і світла не було. Місто дихало. Іноді його дихання пробивалося крізь вікно, і тоді далекі вуличні крики проникали в приміщення. Семирічна дівчинка лежала в ліжечку і притискала до грудей ганчір’яну ляльку. Різнобарвні руки ляльки були ледь помітні в тривожній імлі, яка оточила тонку свічку, що стояла на столі. Замість обличчя у ляльки була намальована вуглинками симпатична мордочка. Замість волосся — смужки тканини. Замість плаття — синя ганчірка, обгорнута навколо талії. Дівчинка то провалювалася в сон, то раптово прокидалася і тоді хапала свою іграшку, а потім піднімала очі й шукала маму. А та схилялася над дочкою, немов орлиця, що вкриває дитя крилами. Опісля жінка торкалася чола дів­чинки — і гаряча шкіра обпікала долоню. Мати зойкала, вмочала