Максим Анатолійович Бутченко - Петлюра. Боротьба

тканинну смужку в оцтовий розчин і прикладала її до лобика дитини. Відтак гладила дівчинку по голівці й співала їй — і сухе звучання жіночого голосу скидалося на степовий вітер, що линув комірчиною, даруючи спокій.

Спи, моє любе,Сил набирайся…Спи і до ранкуНе прокидайся…Сон твій спокійнийОберігаю,Більшого щастяЗа тебе не маю…

Дитинча здригалося, простягало свої худорляві рученята, намагаючись ухопитися за маму. А та поправляла дівчинці волосся, що затуляло очі, доторкалася до цупкої кофти, що вкривала крихке дитяче тільце, і глибоко зітхала. Ось уже третю добу дівчинку лихоманило. З кожним днем їй ставало гірше. Потрібно було знайти лікаря, але як вийти з дому? Ольга з Лесею ховалися в самісінькому центрі міста — на вулиці Великій Володимирській. Сердюки нишпорили по всьому Києву, бажали знайти дружину Петлюри, привести її до Скоропадського, щоб той змусив її схилитися перед собою, бо він майже цар. І що частіше лунали гарматні постріли на кордонах міста, то лютішими ставали шукачі Особ­ливого відділу Департаменту державної варти. Пошуки тривали з ранку до ночі — і по околицях, і в центрі. На другому поверсі у двокімнатній квартирі з тонкими вікнами, завішаними сірими шторами; з високими стелями, що, здавалося, дістають до небес; із вузьким коридором, у якому завжди жевріла свічка на поличці й похмурі тіні рухалися від протягу, переховувалася сім’я Петлюри ось уже три дні. До цього вони побували аж на чотирьох квартирах і щоразу ледве встигали втекти. Сердюки вривалися в порожні приміщення, перевертали все догори дриґом у пошуках хоч якоїсь зачіпки, куди сім’я Петлюри могла податися. А ті, з двома торбинками речей, одягнені наспіх, живучи надголодь, поневірялися по всьому місту.

Ось і цієї крижаної ночі Ользі переказали, що треба якомога швидше тікати. Слід дійти до вулиці Банкової і сховатися там — просто під носом у гетьмана. У будинку на перехресті з Інститутською, що неподалік від військового міністерства, можна перебути декілька днів, доки петлюрівці не увірвуться в місто. Навряд чи хто їх шукатиме поруч із головним відомством Скоропадського. Це була авантюра, але для виживання конче необхідна! Отже, потрібно дістатися на Банкову, не потрапляючи на очі солдатам варти, які снували в пізню годину, наче вовки. Однак жінка не знала, що провідника, який повинен був їм допомогти, напередодні застрелили, — його піймали на вулиці, коли той випадково натрапив на патруль. Зв’язковий зрозумів, що його справи кепські, адже при ньому були супровідні листи від Петлюри до дружини. Він устиг забігти в провулок і на ходу порвати папери, але сам урятуватися не зміг. Марно чекаючи й розуміючи, що провідник затримується не просто так, Ольга зважилася сама піти на Банкову — тим паче що адресу вона пам’ятала. Натягнула на Лесю шубу, одяглася сама. Відчинила двері, визирнула на сходи. Потім узяла два вузлики з пожитками, глянула на дочку й через силу всміхнулася їй. Скільки ще вони поневірятимуться по Києву? Чи сама вона обрала свою долю, зв’язавшись із Симоном, чи її нав’язали їй? І що станеться, якщо вони потраплять до рук ворога?

«Якби я могла піти іншим шляхом, то довго б стояла на перехресті, але все одно вибрала б свій», — пробурмотіла Ольга.

Її очі наповнилися сльозами, як наповнюються звивисті струмочки водою після довгих дощів. Серце затріпотіло в грудях, бо раптом вона відчула те, чого завжди боялася, — самотність. Так, тепер вона змушена йти, притримуючи донечку, коли та несміливо ступає поруч; і ніхто не може прийти їм на допомогу, адже вони немов прокажені. Самотність подібна до звістки про смертельну хворобу, а будь-яку хворобу треба проживати самому — замкненому в клітці свого тіла. Самотність — це як шрам на обличчі, непомітний у молодості, бо тугість шкіри згладжує його, але з часом, коли тіло старіє і зсихається, шрам перетворюється на глибокий рубець на зморшкуватому лобі. Самотність — вирок.

Ольга зупинилася, завмерла й Леся. Рвучкий вітер грюкав дверима під’їзду, десь тихо скавулів пес. У районі Софіївки чулася стрілянина. Покинута, вона покинута! Ніхто не прийде до неї, не допоможе. Симон далеко, і невідомо, чи він живий. Кажуть, гетьман погрожував розстріляти його на місці, навіть підсилав до нього вбивць. Війна, війна, знову війна. «Чому ми так страждаємо, Симоне? Невже Бог розгнівався на нас?» «Ми страждаємо, бо через горнило страждань веде шлях на вершину. Розумієш, не прямим шляхом, а через випробування, Ольго». «Але їх стільки! І все на нашу голову! Леся боїться кожного шурхоту, кожного крику за вікном. Її дитинство зіткане з тривоги, Симоне. Цьому колись буде край?» «Як мені тебе підбадьорити, якщо інколи себе не можу заспокоїти? Доки терпимо — живемо». «Знову ти, Симоне, зі своїм філософствуванням. Як це мені вже набридло! Чуєш! Набридло так жити, нема сили терпіти». «Я знаю, Олю. Знаю. Але заради дитини. Заради її майбутнього. Ми повинні. Розумієш, повинні!» «Це тяжіє наді мною. Як драний мішок над головою. І сипле, сипле крупа, наче дощ. Пробач мені, Симоне. Пробач».

Ольга прикрила рота долонями. Їй хотілося закричати, але цього допустити ніяк не можна: якщо почують — не минути їм лиха. Вони вийшли надвір, і сльози миттю замерзли на її щоках.

— Мамо, куди ми йдемо?

— Туди, де нам буде добре, Лесю.

— А добре — це як?

— Коли не лячно жити, люба.

— Звідки береться страх?

— Із темряви, донечко.

— Зараз темно — це навколо бродить страх?

— Ні. З сердечної темряви, Лесю. Звідти все зло.

Минаючи провулок, трохи відійшли від будинку. Потрібно вийти на Фундуклеївську, спуститися, дійти до Хрещатика. Там, намагаючись не потрапляти на очі людям, дійти до Інститутської, піднятися по ній, і ось він — будинок. Або піти в обхід до Царського саду. Цей шлях неблизький, зате набагато безпечніший.

Ольга думала, як їм пройти. Мороз дужчав. Колюча хуртовина встромляла в них сотні голок, що впивалися в шкіру. Було дуже холодно, а шлях неблизький. Жінка сумнівалася, що робити. Раптом, попереду, там, де ліхтар накривав білим покривалом тонку стежку, з’явилися троє у військовій формі. Один у бушлаті, а два в шароварах і з кривими шаблями — сердюки. Ольга зупинилася, потім потягнула дочку ліворуч — вони кинулися по глибоких заметах у темний куток, провалювалися по коліна в сніг, поки не дісталися дерев’яного паркану. Перелізти через нього бракувало сил, тому жінка попросила дочку присісти. Так вони й сиділи — два темні горбки, — доки гетьманці пройшли повз них, зникли в парадному. Втікачі піднялися і хотіли було податися в бік стежки, як раптом на вулиці