Фоззі - Червоні хащі

— Ну, в тюрьме тяжело первиє дєсять лєт, а потом — как по маслу, — відповів Йосип, кинув бичка, зачинив кватирку і зліз донизу.

До палати важко вкотився Журба, застрягнув своїм візком біля шафи й довго борсався, намагаючись від’їхати. Я би йому допоміг, але в палаті було так вузько, що до нього я би ніяк не дістався.

Тільки й зміг, що лягти, прибравши ноги з проходу. Григорій нарешті впорався з керуванням, під’їхав до свого ліжка і сповз на місце, важко дихаючи.

Відчувалося, що всередині курили, та Журба теж не загострював на цьому уваги, хоча раніше би не змовчав. Світло було вимикати зарано. Я дістав книжку, та почитати не вдалося. Старенький посовався там собі й не втримався:

— Жиди сєгодня банкуют. Опять лохов развелі. За голімий магнітофон.

Я до нашого повсякденного антисемітизму й до переїзду Микити в Ізраїль погано ставився, а потім — уже й поготів, — тому відразу відреагував:

— Ну де ти тут єврейський заколот побачив, га? По-перше, вони такі самі, як і ми, а по-друге — ну що їм тут із наших двадцяти голосів? Вони їм ніякої погоди не зроблять!

— О, здрасті, єщо одно сєло проснулось, — миттєво озвався Йосип і сів на койці так, аби бачити вираз мого обличчя. — Портос, шо ти, в натурє, как дітятя малая? Ты шо, думаєш, ета хуна на цирлах бегаєт только із-за нас? Да она ж отвечаєт за похоронниє дєла, у нєйо ж в сєйфе нєбось мйортвих душ сотка, а то і две. І чего б єй нє занєсти їх в спісок і нє проголосовать за каждого, как надо, а? Двесті — і ми вместє, совсєм другой разговор, понял?

Про це я не подумав і замовчав.

— Та ладно… — долучився до розмови Журба.

— От тєбе і «та ладно», — в захваті зірвався з місця Старенький, заліз на підвіконня і знову закурив, насолоджуючись увагою слухачів до своєї промови. — Я вам отвечаю, так і єсть. Зінка с етім хмирьом в спайке, — оні которий год тут мутят.

— Помніш, шо било в четвертом годє? — спитав він згори в Журби, ніби це не вони побилися сьогодні й лаялися між собою останні тижні, зовсім як Бродяга зі зальотними собаками, які приходили до нас із села. Григорій схвально захитав головою. Я страх як хотів дізнатися подробиці, що ж такого тут відбувалося з голосуванням під час Майдану, коли я ледве не втратив роботу за помаранчевий прапорець на своєму столі.

Та втрачати таку прекрасну можливість помирити сусідів було не можна, тому я вгамував жагу до таємниць минулого і сказав їм:

— Знаєте що? Пропоную миритися, бо так далі не можна. Ну скільки нам лишилося? Ви що, не бачите, на кого ми перетворились? І так навколо всі злі й у різні боки дивляться…

— Ну, я не проти, — після паузи протягнув Журба і невпевнено подивився в напрямку вікна, де Йосип дивився у темряву, видихаючи гіркий дим і наганяючи холоду до палати. Той постояв іще трохи, докурив, спустився вниз і нарешті промовив, ніби через силу:

— Ладно, пацани, проєхалі ту херню. Єслі бил нє прав, ізвіняюся, — і, не давши нам нічого сказати у відповідь, швидко продовжив: — У меня такая рацуха: давайтє по любому дотянєм до чемпіоната міра. Вот отвечаю: кончаться буду, а не кончусь. Залу украсім, плакат с табліцей повесім, всєм бабам — проєзной, хай в кабінєтє у Грузінкі свої касєти смотрят. Бодя, с тєбя лаве на обустрой: бухло там, сємечкі, всє дєла. Такой месяц проживйом, шо всє лохі завянут от щастья нашего, а?

— Я — тільки за, — так само швидко відповів я, щоби не втрачати темпу і щоби ніхто не передумав. Журба теж погодився, й нам усім одразу полегшало. От як після важкого грипу, коли нарешті встав на ноги й відчув, що вже хочеш їсти. І значить — ти вже майже одужав.

Йосип збуджено ходив у проході між нашими ліжками, обговорюючи деталі приготування: програмку не забути розписати на двері, щоби жодного матчу не пропустити. До гри України прикрасити їдальню: прапор щоби, купити щотижневик «Футбол» — там постійно кольорові постери збірної друкують. Стінгазету з прогнозами від кожного. Тоталізатор на компот. І так далі, й тому подібне.

— А Грузінку на всєй хернє єщо споймаєм, і про вибори, і про хавчик, — усе не вгавав Старенький. Стільки ідей роїлось у його голові, що тільки ховайся. — Но главноє — дожить до футбола і всьо сдєлать, штоб как в лучших домах. Я, пацани, столько лєт етого ждал і єщо трі месяца точно протяну.

І так це в нього жваво виходило, що навіть я відчув цю жагу до футболу, ба більше — нестримну жагу до життя, хай яким кволим воно доходило до мене зусібіч. А потому ми полягали, та вже з неабияким полегшенням. І з метою, яка нарешті об’єднала другу палату. Хоч щось… Хоч якась.

Тепер уже можна зізнатись у тому, що я ціле своє життя любив спати. Дивне зізнання з боку вчителя, котрий завжди вставав не пізніше як о шостій ранку? А проте спати я дуже любив. Що в дитинстві набігаєшся в лісі та наплаваєшся у ставку, що дорослим після уроків і домашніх справ лягаєш із задоволенням від того, що сил уже немає і нарешті можна поспати.

І я засинав миттєво, і бачив яскраві сни, і, прокидаючись, часом усміхався від того, що щойно бачив. Мама казали, що я