Фоззі - Червоні хащі

столу, схопивши по дорозі Рибин стілець. Не знаю як, але я встиг підскочити і схопити той стілець за ніжку. Тому удару й не вийшло — тільки стіл зачепив, збивши на підлогу пластиковий посуд.

— Уб’ю, падло! — верещав Йосип, намагаючись вирвати в мене стілець.

Тут уже і Славентій підлетів, і Матвіївна, — всім гамузом ми ледве його вгамували. А коли прибігла Зінаїда, то, за її наказом, відтягнули Йосипа до підсобки і зачинили в холодній коморі, де адміністрація тримала крупи та картоплю. Він бив ногами у двері й кричав нам, що з принципу перепортить усі запаси, проте це вже було неважливо.

З двору покликали Петра, який колов дрова. То був майстер, котрий приходив зі села й відповідав за чоловічу роботу з котлами, трубами та балонами з газом. Я спочатку плутав його з Петровичем, але згодом уже розрізняв, хто з них де. Петра як молодого приставили до дверей, а самі повернулися до зали вирішувати, як бути.

Я відкотив Журбу до палати й сів на ґанку віддихатися. Там хоч і холодно, зате не було нікого. Я там довго сидів — на сходах. За простату вже було пізно переживати. Намагався якось угамувати серцебиття і розмірковував, чому так стається з людьми, що їм ніяк не вдається порозумітися.

* * *

Скриньку привезли після обіду мікроавтобусом дві жінки, міліціонер і товстий неприємний дядько в дорогому сірому пальті, в якому, мабуть, випускають із інституту чиновників. І ховають потому теж у ньому, коли вони вже досхочу нап’ються нашої крові. Завідувачка робила всім великі страшні очі й пурхала навколо нього послужливою господаркою.

Нас усіх зібрали в їдальні, де стільці розставили, як у театрі, а столи зсунули до роздачі, утворивши дільницю. Усі повдягалися найкраще: Журба в кітелі, Славентій в орденах… Пообіцяли потому погодувати з тістечками, які привезли разом зі скринькою. На це всі так жваво почали аплодувати, ніби знову голод.

Крива набрала було повітря щось розказати про своїх великих друзів, але Зінаїда її швиденько обірвала і продовжила розповідати про важливість парламентських виборів у нашій країні, при цьому постійно поглядаючи на важливого гостя, ніби за ухвалою. Так розповідає вірша трієчник, коли на іспит приїжджає комісія з району.

Потому слово взяв гість. Щось теревенив про те, як місцева влада переймається нашою важкою долею, пообіцяв виділити нам автобус на екскурсію та на концерт до Дев’ятого травня. «На ето у ніх дєньгі єсть», — єхидненько прокоментував це Петрович від підвіконня, та всі вдали, ніби нічого не почули.

Потому міліціонер приніс якусь коробку, і з’ясувалося, що це — відеомагнітофон, який нам дарує місцева влада. На коробці, щоби ми не переплутали, за кого голосувати, було чимало синіх наклейок. На це мешканці відповіли довгою овацією, навіть Журба гучно плескав у долоні. Утримався тільки я.

До магнітофона нам подарували дві касети: з фільмами «В бой идут одни старики» і «Веселые ребята». Відразу почалися суперечки, що дивитися спершу, ніби мало цього діла ми переглянули за життя. Наостанок той кінь у пальті щось пожартував про весілля Славентія з Глашею, і всі знову старанно засміялися.

Дивитися на все це було неприємно. Я мав великий досвід спілкування з такими людьми і не жадав продовження, тому пішов до маніпуляційної, де перечекав голосування, перечитуючи земляка Нечуя-Левицького. «Кайдашеву сім’ю», — інших його книжок тут не було.

За деякий час мене там знайшла захекана Анатоліївна і покликала до столової, бо всі проголосували і треба скриньку зачиняти й сідати урочисто пити чай. По дорозі вона пошепки розповіла мені, що минулого разу Старенький своїми питаннями та підколками ледь не довів цю поважну людину до сказу, спортив бюлетеня і був видалений із імпровізованої виборчої дільниці до палати. І що добре, що його сьогодні зачинили в коморі. Тільки би він там не замерз і не вмер…

— А це наш Ковтун, — з притиском протягнула Зінаїда, побачивши мене у дверях. — Що, не будете голосувати, Богдане Васильовичу?

— Боже збав, буду, — в тон їй відповів я і підійшов до жінок, які під підпис видали мені велику паперову портянку.

— Значить, отут вам треба поставити галочку, — сказала мені одна з них і постукала олівцем навпроти порожнього квадратика в середині довгого списку.

— Я сам вирішу де. Сам тридцять років пропрацював у комісії, — спокійно відповів я.

Тітка зло цикнула, а Зінаїда тихенько сказала чиновникові: «Я ж казала». Та я почув. Вивів велику галочку навпроти наших, старанно навів її, перевірив, чи не зітреться, чим викликав чергову порцію незадоволення від працівниць, запхав портянку до прозорої скриньки, нарочито перевірив її міцність і наявність печатки на кришці, а потім уже пішов до себе в палату, спиною відчуваючи осудливі погляди зацікавлених осіб.

* * *

Йосипа випустили ввечері, коли дорогі гості вже поїхали, а всі радісно пили чай в очікуванні кіно. Я пішов до палати з бажанням дочитати книжку, але там уже був Йосип. Він стояв на підвіконні й курив у кватирку. Зазвичай він виходив курити надвір, де гуляв із Бродягою, та цього дня вирішив, що досить із нас комфорту. Можна було би вилаяти його за це, бо смерділо на цілу палату — щось дешеве та зле він курив. Але ми й так ходили ворогами, і не було вже сил на чвари.

— Тебе це вб’є, чув? — запитав я, додавши до голосу дещицю незадоволення.

— Тю, а шо меня оздоровіт? — запитав він у відповідь, розвернувшись обличчям до палати. Судячи зі звуків, хтось був у санвузлі першої палати: там гучно плескало та зойкало. — Шо там черті? Отдалі госдолг і ніштякі топчут? — запитав мене Старенький і, ставши навшпиньки, смачно харкнув у кватирку.

— Мабуть, уже їдять ті тістечка. Але так сумно за всім цим спостерігати, — зізнався я і сів на койку. — Скільки ж років це бачив, сам же