Рафал Земкевич - Спляча красуня

Він не мусить говорити їй це відразу завтра, подумав Даг сонно, опускаючись в м’яке забуття. Всі справи, якими він займався, йшли чудово, тож він, напевно, затримається в Сіетлі ще на кілька днів.

Саме в цю мить обізвався телефон. Звук, який видавав з себе цей невеличкий апарат, інтегрований з годинником, органайзером, і базовими функціями мережевої станції, розпрацьовували довгими місяцями під керівництвом різноманітних отоларингологів і психіатрів. Цей звук, що лунав десь на межі частоти слуху, немов цвірінькання, від якого вивертало всі нутрощі, міг підняти мертвого з могили. Даг не уявляв собі, як вони добилися цього ефекту, але в усякому разі знав, і це підтверджував кожен, з ким він розмовляв, що запрограмований в їхніх телефонах сигнал тривоги на кілька секунд викликав приступ ірраціонального, панічного страху.

Він вискочив з ліжка, мов ошпарений, з калатаючим серцем, і кинувся навпомацки шукати джерело жахливого звуку. Нарешті знайшов апарат в купі кинутого на крісло одягу. Коли Даг його розкладав, зауважив, що Паола сидить в ліжку, судорожно притиснувши простирадло до накачаних силіконом грудей, і такими витріщеними від жаху очима, що за інших обставин він, мабуть, пирхнув би зі сміху.

-- Лі Мітчер, центральний офіс, -- відізвався голос в телефоні. – Даг, у нас поважні проблеми. Залогуйся по швидкій лінії.

-- Аж так? – Даг вже одягався, стискаючи телефон між плечем і вухом.

-- Ага. Ти в себе?

-- Так.

-- Тоді буде швидше, якщо ти поїдеш в офіс. Я зараз розбуджу там кого треба, нехай підготується. Кризова група почне роботу через тринадцять хвилин. Це все.

Даг не хотів бути тим членом групи, який запізниться.

-- Ей, зажди, -- він пригадав собі це питання в останню мить, коли людина з центрального офісу вже виключалася. – А, властиво, що трапилося?

-- Контакт з Санта Клаусом під серйозною загрозою. Включи собі пряму трансляцію.

Він знайшов час, щоб погладити дівчину по довгому, чорному волоссю і сказати кілька слів з проханням вибачити, але це були тільки механічні рухи. Він вже не міг думати ні про що, крім незавершеної операції.

Річ в тому, що він вів цю угоду від початку до кінця. Що б там не трапилося, не повинно виявитися, що це він помилився.

Бувало, що він інколи нарікав на цей відносно невеличкий, позбавлений розкоші готель, у вікна якого заглядала реклама пирогів Тьомкіна. Але він обрав його з думкою про такі ситуації, як ця. Бути постійно на зв’язку -- одна з трьох головних вимог, які ставилися перед менеджерами його рівня. Потрібно було або тягати за собою купу спорядження, або не віддалятися від комунікаційного центру більше, ніж на прописані в статуті десять хвилин. Даг мав невдалий досвід з центрами у великих готелях, в критичну мить там завжди виявлялося, що щось не пасує, щось неможливо відрегулювати, а єдина особа, яка має хоч якесь уявлення про місцевий брухт, саме пропала з єдиним екземпляром карти, що відкриває доступ до контрольної панелі системи. З двох зол він волів бути прив’язаним до місцевого офісу на десятихвилинному поводку.

О цій порі, на порозі ночі, в околицях набережної було вже майже порожньо. Він розігнався довгою, вузькою вулицею, що вела до океану, потім повернув наліво на головну магістраль, а вже за мить під’їхав під великий, срібний офісний будинок, що нагадував дольку апельсина у поперечному розтині. Це зайняло тільки кілька хвилин, тому Даг навіть не мав часу увімкнути в машині прямий ефір. Внизу у вестибюлі система безпеки будинку поглянула Шафу на райдужну оболонку, зісканувала папілярні лінії й тільки тоді прийняла його магнітну картку. На нього вже чекав ліфт, а на двадцять третьому поверсі, в офісах NFG, готовий комунікаційний центр і досі дещо заспаний черговий. Даг, не витрачаючи часу на привітання, кинувся до робочого місця, однією рукою вставляючи в щілину картку, другою розпочинаючи процедури ідентифікації та підключення до віртуального стола для телеконференцій.

Повітря за спиною Шлафа помутніло, перегородки, між якими він сидів, вкрилися чорною плівкою непроникного поля. Комп'ютер підтвердив його присутність. Він сидів у вузькій кабінці, немов у чашечці бджолиного стільника, маючи перед собою тільки екрани, клавіатуру з вбудованим глайдбоксом і витріщене на нього око камери.

З моменту дзвінка пройшло сім хвилин і п’ятдесят секунд, але в нього не було часу, щоб відчути з цієї причини задоволення, він повністю заглибився у приготований комп’ютером переказ недавніх подій на Київській трасі.

Тільки ознайомившись з повідомленнями NewsNet, Даг почав перевіряти, хто бере участь у нараді. Чотирьох людей з центрального офісу він чудово знав; сивуватий другий шеф ради директорів, якому овальні окуляри з дротяною оправою надавали вигляду продавця з дев’ятнадцятого століття, два керівники телепередач і смаглява керівничка політичного відділу, яка розпачливо приховувала свою старість. Він також був поверхнево знайомий з кількома людьми з групи експертів. Двоє з них використовували неповне з’єднання, в них був тільки звук. Даг перемикав наступні екрани, поки не натрапив на шатенку середнього віку, з прямим волоссям, довжиною до половини вуха, одягнену в картатий блакитно-зелений костюмчик. Ще до того, як Даг потягнувся до клавіатури, щоб перевірити, хто це, він знав, що ця особа має ключове значення для справи. Тільки значно пізніше, він усвідомив собі, звідки він це знав. Жінка була надто старанно приготована, як на середину ночі, яка зараз вкривала Східне узбережжя. Макіяж, бездоганний одяг і зачіска вказували, що її ніхто не викликав терміновим дзвінком.

-- Гадаю, довше ми чекати не будемо, -- обізвався Другий Шеф.

Комп’ютер видав Дагу інформацію, з якої виходило, що жінка в блакиті та зелені, Лана Шуйських – уповноважений представник нью-йоркської юридичної спілки VanderOve. Звичайно, що Даг чудово знав цю фірму. Вона виконувала роль американського представника головних російських мафій і було неможливо не знати її, якщо ти мав якісь справи зі Сходом і Центральною Європою. Однак з Ланою Шуйських він досі не стикався.

-- Всі вже знають в загальних рисах, в чому справа, тому