Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Батурин 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Батурин" автора Богдан Сильвестрович Лепкий. Жанр книги: Сучасна проза / Пригодницькі книги.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 22 23 24 ... 98
Перейти на сторінку:
котра родилася в його буйній голові.

Офіцери пізнали команданта кінниці його величества і тягнуться, як струни, дарма, що ніч і що світлійший не бачить їх і навіть не дивиться на тую різноманітну товпу. Зіскочив з коня, драгунові, високому, як вежа, кинув свій кожух, вбігає у хату, у відчинені двері наліво.

Кидається йому назустріч задуха і той сопух, який буває в непровітреній хаті, в якій від кількох годин дихає кілька десятків людей, немитих, некупаних, що Бог вість коли перебирали білля. Принесли з собою запах овечих кожухів, кінського й людського поту, тухлого смальцю, тютюну і горілки.

Побачивши малого тілом, але великого значінням достойника царського, подаються, роблять йому місце. В покорі туляться — прилипають до стін.

Меншиков розглядається, хто це такий? Прошаки, москалі і черкаси. Видно по тім, як себе тримають, як милосердно глядять, люди, які тільки спиняють воєнне діло. Але чому їх нині так багато?

Меншиков додумується. Прийшли з чолобитнею. Хочуть зайняти місця тих, що пішли за Десну, а хай побідить Карло, до нього кланятися підуть.

— Падлєци! — подумав голосно світлійший. — Падлєци! — повторив, додаючи ще декілька щогрубших епітетів.

— Ти хто такий? — спитав Меншиков, наступаючи одного з них.

Запитаний подавався назад, дарма, що не було куди.

— Ти хто? — повторив князь.

— Сотник тутешньої сотні. Іван Мотовиленко, — ледве видусив з себе.

— Чого тобі? — гримнув на нього світлійший. — Говори!

— Числюся першим сотником у полку, полковник за зрадником Мазепою руку тягне, — бубонів запитаний.

— Пірнача забажав?

— Ваша світлість зволили вселаскавіше сказати.

— Ось тобі пірнач! — і луск малої, але вправної в биттю долоні, залунав по хаті.

— Ізмєнніки, сволоч, паддо! На колесо вас, на гак, на гілляку. Ось де ваші пірначі, блазні. Сотні в руках тримати не вміє, і пірнач йому давай.

Нефортунний кандидат до пірнача присів, пірнув у товпу і поза плечі других протиснувся до дверей, щасливий, що на тім і скінчилося.

Меншиков до другого пристав.

— А ти? — гукнув, показуючи на нього рукою.

— Я Андрій Кандиба, — бубонів цей, — канцелярист гетьманської канцелярії у Батурині.

— Чорнильна душа, як чорнильниця, чорна. Чого прийшов?

— Певну вість приношу, що гетьман не пропав, а біля Оболоння з п'яти тисячами козаків до шведа, на правий берег Десни перейшов.

— Доказно знаєш?

— На власні очі бачив, як у неділю вранці виступав. Знаю, хто з ним був і хто в Батурині остався.

— Звідки приходиш?

— Прямо з Батурина. Можу сказати, як укріплений город, скільки гармат і де стоять, які запаси пороху і куль. Все знаю, служити рад.

Меншиков підступив до нього, глянув в очі і — відвернувся.

— Нікчемний! — сказав, ніби у лице плюнув. — Геть мені, проч! Воздуху не троїть, забирайтеся всі, сейчас вон! Кланяючися, тиснулися у двері назадгузь. Канцелярист гетьманської канцелярії теж.

— Ти в сінях підіжди, — сволоч!

В хаті зробилося пусто.

Меншиков сів на лаву. Долонями по колінах ударив.

— Який народ!

Плював. Гнилий воздух йому в носі вертів.

— Смород такий, фу, чорт!

Зірвався і відчинив входові двері нарозтвір. Вітер його за голубу ленту термосив.

— У його величества хто? — спитав нараз дежурного офіцера, що навинувсь йому під руку.

— Світлійший князь Дмитро Михайлович Голицин, — відповів той.

— Довго?

— Вже з годину, як зволили прийти.

— З годину?… — І Меншиков рішився не входити до царя. Хай Голицин сам пріє.

— Коли б його величество спитали, чи я вже тут, відповіш, що князь Меншиков перед годиною приїхав.

— Слухаю вашої світлості. Офіцер хотів іти.

— Стривай! Є у вас водка і закуска яка? Принеси!.. Стривай! Кажи, хай мені зготовлять вареного пива з яйцем. Я продрог. Скоро!

Вертаючи в хату, почув, як у сінях канцелярист зубами дзвонив.

— Падлєц!.. — І Меншиков знов присів на лаві. Перед ним поставили піднос. Поспішно випив скору чарку царської анижівки і закусив здоровим пирогом. Почував утому. Радо положився б на лавку і на голій дошці спав би до самого ранку. А тут ще чекає його розмова з царем. Ще й яка! Може, і з дубинкою. «Тьфу, чорт!» — Меншиков задумався.

— Коли ти гриб, так лізь у борщ, — рішив, випиваючи чарку.

А по горілці підніс до уст ківш грітого пива. Пив і поглядав на двері, за котрими цар з Голициним балакав…

Відчинилися.

Меншиков побачив царя. Не цілого, лиш по рамена, бо голова ховалася вище одвірка. Видно було тільки чоботи чорні, юхтові, лосеві штани й зелений, лентою перепоясаний каптан. Гузики вилискувалися, як зорі.

Нараз цар зігнувся і переступив поріг.

— Даніліч! — крикнув, побачивши свого любимця. — Ти тут?

Меншиков зірвався, мало підносу не перевернув.

— Кріпишся? Кріпись, заслужив. Дай, вип'ємо з тобою по чарці. То ще Мазепина анижівка, славна й вірніша від нього. Як проковтнеш, то не втече, хіба випустиш сам.

Меншиков дивувався, що цар в доброму настрою. Чи не на Голицині перший гнів зігнав. А може, соромиться, що довіряв Мазепі, і сором за жартами скриває.

— Ну, от і бачиш, як цей старий чорт нас з тобою підвів, — почав по хвилині цар.

— Всі вони одного батька діти, ті черкаси, — відповів, махаючи рукою, світлійший. — Тільки й глядять, щоб каменем відплатити за хліб.

Цар надумувався хвилину, а потім руку поклав Менши-кову на рам'я.

— Знаєш, Саша, мабуть, ми з тобою не відплачували інакше. Що?

Сміявся, наливаючи другу чарку, Меншиков вторував йому.

— Що нового, Даніліч?

— Бунт…

Меншиков з острахом глянув на

1 ... 22 23 24 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Батурин», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Батурин"