Богдан Сильвестрович Лепкий - Батурин

Ускочили, двері загатили чим лиш могли. Чути було, як по сходах спиналися до дзвонів.

Загудів найбільший з них голосно, розпучливо, тривожно, але — надаремно.

Ніхто не наспівав на клич.

З дзвіниці видно було, як гасло світло в селі.

Народ кидав свої огнища домашні, люди, як перепілки по стерні, розбігалися по полях і ховалися по нетрах і плавнях.

Зжахнулося село.

Та не зжахнулися тії, на дзвіниці.

— Нам виходу з цеї дзвіниці нема, хіба на другий світ, — казали, ховаючись від куль і посилаючи свої на-долину.

Мали їх мало. Ані одної даром не пускали.

По кождій під дзвіницею роздався безтямний крик і погана лайка.

— Виважуй двері! — гукав вусач, той самий, що читав царський маніфест.

Але на спину його впав добре пущений камінь згори, і він хрестом поклався на розмішену чобітьми землю.

Облягаючі розскочились, як вовки від вовка, влученого кулею мисливого, і в обложенців вступила нова охота витривати в нерівному бою… Чей же устояться, чей же проженуть ворогів, врятують честь села?… Так куль вже не було.

— Здіймай найменший дзвін! — приказував дід, пускаючи вділ відірвану лату.

Насилу зняли — взяв, розмахнувся і пустив ним прямо туди, де з витягненою шаблею в руці стояв світлійший.

Дзвін загомонів у лету, ніби здивований незрозумілим для нього бажанням грізного дзвонаря і, пролетівши понад головами райтарів, зарився глибоко в землю перед самими ногами князя.

— Не попав, — промовив старий, — а жаль, бо цього в першу чергу треба б післати до чорта. Ануте ще раз!

Відчепили другий, дід глянув, затямив собі місце, де Меншиков стояв, розмахнувся, але в ту мить ворожа куля повалила його горілиць:

— Не здавайтеся! Не зда-вай-тесь! І — замовк.

Виважено двері до дзвіниці.

— Посвітіть! Головню з огнища подай! Запали смолоскип! — кричали надолині.

— Прикладами їх, дулами мушкетів по голові, не пускай! — лунало на дзвіниці.

Билися за кождий схід, за кождий щабель на драбині. Москалі дзвіниці приступом взяти не могли.

— Здавайсь! — гукали на парубків. — Світлійший помилує за хоробрість.

— Хай його милує чорт! — відповіли згори. Замовкли стріли. Обложені не мали чим стріляти, облягаючі не могли, бо їх люди були всередині.

Меншиков казав огнище перенести під стіну дзвіниці, з того боку, куди завівав зимний, сильний вітер.

— Докидай гілляк!.. Більше!.. Ще!

Огонь бухнув з новою силою, озарюючи не лиш дзвіницю, але й стіни церкви, і хрести на могилках, і хустки на хрестах та розмальовуючи кожду гіллячку старих, безлистих лип.

Дим вдирався на дзвіницю дверми й вікнами, усіми щілинами розгойданого поверша. Дзвони розгрівалися — ніби оживали.

— Ось вам ще! — гукали обложені, кидаючи вділ останки белькування.

— Підпалюй сходи! — відповідав на те московський під-старшина.

На долині дзвіниці стояли останки старого іконостаса, трухле грушкове й липове дерево, сточене хробами, сухе, як чир.

Підпалили. Востаннє обличчя святих засіяли надземським блиском, глянули здивовано і перемінилися в огонь.

Дзвіниця спалахнула високим горючим стовпом, від котрого розвиднілася ніч.

— А розкажіть там цареві, як ми вітали його маніфест! — гукали згори.

— Поклоніться гетьманові Мазепі від нас!

— Скажіть, що не осоромили ми себе і його!

Решту заглушив луск.

Дзвіниця захиталася, затріщала в основах і, як підрубаний дуб, перехилилася на той бік, куди хилилася здавна, на захід.

Зойкнули дзвони і з цілою силою непроголошених звуків, з піснями радостей і смутків, з воскресними й похоронними акордами полетіла вниз.

Облягаючі розбіглись, загулюючи долонями очі, наполохані коні фантастичними звірями понеслись по полях — світлійший стояв і дивився на діло рук своїх.

— Бунтівники! Черкаси! Мазепинці!

Мабуть, перший раз вилетіло це крилате слово на світ, щоб то чорним птахом, то невмирущим феніксом, то голубом білим літати понад полями і степами, понад широкими просторами України, буйним, нестримним летом крізь темряву віків.

Доїжджаючи до Погрібок, Меншиков побачив на узбочі від села, мабуть, у чималому саді, великий, ясно освітлений двір.

Ворог не так-то далеко, його під'їзд може легко загнатися туди, цар в тому дворі не стоїть, — погадав собі світлійший і минув липову алею, прямуючи дальше, в село.

Цар дійсно стояв кватирою не в дворі, а в одній із селянських хат, котрої малі віконця поприслонювані були веретами, щоб не било з них світло.

Туди справили світлійшого царські патрулі, розставлені що двадцять-тридцять кроків. Чим ближче до царської хати, тим і більше патруль, самі сильні, здорові хлопи з волоссям, посиланим борошном, з мушкетами на раменах, стоять, як статуї, заворожені приказом грізного великого царя.

Мимо пізньої пори в кватирі рух. Кінні штафети приїжджають і від'їжджають звідтіль.

Генерали входять і виходять з хати. На подвір'ї гуртками стоять офіцери, піші, кінні, артилерійські, різних полків, усякого роду збруї. Від двох-трьох годин на прикази ждуть, переступаючи з ноги на ногу, бо зимно добирається до шпіку-кості, а сказати того не смій, бо найменша виява невдоволення — це бунт.

Змирись і готовий будь летіти, хоч би й на певну смерть, щоб тільки сповнити волю царя, котрий ніякого супротивлення не знає і знати не хоче, для котрого людина — це тільки одна цифра в його великому рахунку.

Добре, що офіцери послух цей виссали з матірних грудей, а терпеливість одідичили по батьках. Не відчувають жертви, в котру себе приносять. Там, за глиняною стіною, в звичайній селянській хатині сидить той, що їх життя у своїй жмені тримає, великий будівничий, котрий на своїх людей дивиться, як на каміння, як на сировий матеріал тої будівлі,