Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

нва я нзанді! Тобі казали сюди не їхати! Чому ти поїхав?! Чому порушуєш наш спокій? Мунту кулута гонсо не бунене канс, гер Шмальц!

Вояки оторопіло дивились на старого і не розуміли, що відбувається. Дід розвернувся — і полум’я свічі вихопило із пітьми постаті песиголовців, що стояли у нього за спиною. Їхні морди погрозливо шкірились з-під каптурів.

Один із нечестивців прогарчав:

— Ан’їур бакітан! Мор жас хім! Он жомиж акір пок-лот!

Дідуган загарчав у відповідь:

— Пок-лот кінваніну казум! Яш акір! — і, люто виблискуючи очима, показав своїм песиголовцям на вояків. — Рабі лас рабі алл бок!

Вояки наче прокинулися і, відштовхуючи один одного, в паніці кинулися до виходу.

А тим часом на вулиці все ще чути музику. Кухар, поспішаючи, котив перед собою діжку з медом. Втомився, розігнувся, щоб перепочити, і ногою підпер бочку. В хаті, це видно у вікнах, тривала гульня. Кухар, стоячи над бочкою, витер піт з потилиці. Тут до нього підійшла гарненька молодичка і грайливо звернулась:

— Воячку, а чи добрий у тебе мед?

Кухар, зацікавлено оцінивши молодичку, відказав:

— Мед славний, з погребів самого пана гетьмана!

— То пригости... — лукаво заблимала очками.

Кухар, задоволено розправляючи вуса, відказав:

— За поцілунок твій, молодичко, залюбки пригощу гетьманським медком.

Та в цю мить з хати, штовхаючись, кинулись панічно вибігати вояки на чолі зі Шмальцем. Вони стрімголов промчали повз кухаря. Він тільки запитально простягнув руки до них. Але на нього ніхто не звернув уваги — жовніри бігли, ніби їм п’яти салом намастили. Нічого не розуміючи, кухар повернувся до молодички, та на її місці вже стояла стара потворна карга, яка склала бантиком губи і простягнула свого брудного кухля.

— Нехай буде по-твоєму, цілуй мене, — сказала вона грайливо.

Кухар, мов ужалений, підскочив на місці і з криком:

— Цур мені! Цур! — кинувся услід за побратимами. За ним, перевалюючись з боку на бік, покотилась діжка.

Вояки кинулись до коней і один поперед одного почали заскакувати на них. Бердники та лучники, котрим не пощастило мати коней, пішим ходом дали драла із хутора, аж закурилось. За ними поспіхом розверталися підводи, від чого у них ламались осі та відлітали колеса. Візники, не маючи на те ради, покинули все і помчали услід за командором, що першим вигнався з хутора.

Миколка з Христиною сиділи під тином. Наш бурсак щойно закінчив розповідь про свої дивовижні пригоди з Лісовою Князівною. Христина хотіла у нього щось розпитати про Буркотуна, як враз з хутора панічно кинулося розбігатися вояцтво — хто куди. Миколка звівся на ноги, щоб ліпше бачити, та «Харитон» смикнув його за руку.

— А я ж їх попереджав. Не вірили. Тепер якщо хтось і врятується від нечисті, то надовго запам’ятає Чорний Хутір.

— Що ж там могло статися? Що їх так налякало? — здивувався Миколка.

— Тобі ліпше навіть не думати про це.

Останнім з хутора вибіг обозний люд. Тільки й чувся глухий тупіт їхніх чобіт по дорозі та збитий подих.

А від обозу, що залишився з іншого боку хутора, лунало перелякане іржання коней, окрики незрозумілою мовою, дзенькання розбитого посуду, гуркіт розтрощених ящиків та переможний регіт з виттям. Почувши це, Христина з Миколкою заховались за пагорбом. Кінь Миколки зрозумів, що відбувається і заховався за стару клуню, схвильовано краєм ока спостерігаючи за дорогою.

— Казав мені Буркотун, що понад усе на світі люблять песиголовці золото, мабуть, шукають його в обозі, — пригадав Миколка...

Аж тут на дорозі не забарились з’явитись пекельні вершники — песиголовці. Вони наче летіли, тихо розсікали повітря і моторошно шаруділи своїми плащами. За ними — розтинали повітря розмиті густі тіні — повітрулі. Уся ця погань кинулась наздоганяти військо Шмальца. А ще за якийсь час показались інші нечестивці, які тягнули пограбований обоз. Їх вів за собою халамидник з квадратною головою. І тягнув на собі діжку з гетьманським медом. За ним плелись і тягнули вози, упирі, вурдалаки, вовкулаки, полудники, чугайстри, хухи, перелесники, підкидьки та інша гидь нечестива. Вони крокували як переможці та щось вигукували своєю дикою мовою.

— А де ж наші Забрьохи? — Христина схвильовано притулилась до Миколки. — Мабуть, і їх взяла нечиста сила...

— Та нічого з нами не станеться! — Іван надійшов іззаду, неабияк налякавши «хлопців». — Від Параски нечиста сила тікає, як від Святого Пантелеймона болячки.

— А як вам вдалося врятуватись? — здивувалась Христина.

— Ой, дітки, такого страху натерпівся, що гай-гай. Якби не наш бомбардир — Параска, було б мені непереливки. Так ось, ходімо до нашої хати. Нечисть із хутора наче забралася. То Параска зараз прибирає там, ікони на покутті чіпляє. Ходімо. Не в лісі ж вам ночувати.

Христина з Миколкою радо погодилися. Миколка узяв за повіддя свого коника і повів до обійстя Парасчиної сестри.

У хаті вже було прибрано і затишно. Миколка з Христиною зайшли у світлицю, перехрестились на ікони. Моторна Параска поралась біля печі. Помітивши гостей, незадоволено буркнула до «Харитона»:

— А ти чому це в хаті шапки не скидаєш?

— Не можу.

—