Анастасія Шевердіна - Тільки разом

Батько й син потисли руки на знак згоди.

— Є хоча б щось цікаве в тому колежі? — запитав Андре.

— Ти зможеш знайти друзів!

— Не факт!

— Ти зможеш вивчати іноземні мови!

— Це вже щось! — зрадів хлопець. — Коли й де треба складати іспити?

— Я повідомлю тобі згодом. А зараз іди додому й готуйся!

— Я готовий! — запевнив Андре.

— Не до всього.

Андре кивнув і пішов геть. Леон залишився сидіти під викладацькою. Леруа пишався сином, але інколи йому ставало лячно. Як і Андре, Леон був готовий не до всього.

Блискуче склавши іспити, Андре вступив до колежу. Хлопець відразу став місцевою знаменитістю, але загальною увагою не скористався. Підвищений інтерес до його особи дратував хлопця, і замість того, аби знайти нових друзів і покровителів як серед дітей, так і серед дорослих, Леруа соромився, сердився на себе й оточуючих і прагнув усамітнитися. Зрештою, Андре як завжди залишився сам, і вихованці колежу швидко втратили цікавість до наймолодшого учня, який сидів за останньою партою, втупившись у книжки, й інколи розмовляв сам із собою.

Увечері Андре і Кет поверталися додому з бібліотеки. Нещодавно пройшов дощ, пахло мокрою травою й пилом. У калюжах відбивалися вогні вікон, машин і яскравих вітрин магазинів. Кроки Андре відлунювали далеко-далеко на напівпорожніх вуличках тринадцятого округу.

— Усе-таки, це — чудова бібліотека! — розмірковував Андре. — Домінік Перро — непоганий архітектор! Хоча, звісно, мені більше подобається історичний центр.

— А мені подобається лівий берег, — зауважила Кет. — Я більше звикла до таких районів. Люди тут звичайні, прості, не деруть носа.

— Тут менше освічених і забезпечених людей, — сказав Андре. — Не думаю, що вони кращі за мешканців п’ятого округу.

— Я не вимірюю вартість людини її статком!

— Я теж. Але гроші дозволяють людині розвинути в собі найкращі риси!

— О, якраз у цьому я не впевнена! — скептично посміхнулася Кет. — Не всі багаті люди витрачають гроші на науку й мистецтво, як твої батьки! Багатьох людей гроші псують. Коли ти багато маєш, ти хочеш мати все більше й більше. А зажерливість руйнує душу!

— Добре, зійдемося на тому, що гроші нищать людину — як завеликі, так і замалі! — примирливо мовив Андре.

— До речі, про людей! — зауважила Кет. — Ти помітив, що за нами вже довгенько йдуть якісь хлопці?

Андре озирнувся. До темного провулку слідом за ними зайшли п’ять темних постатей.

— Випадкові перехожі,- знизав плечима Андре.

— Здається, вони стояли поряд із тобою, коли ти купував шоколад, і, певно, побачили, що в тебе багато грошей! Ходімо швидше! До метро вже недалеко!

Хлопець прискорився. Кет помітила, що переслідувачі раптово зірвалися з місця.

— Біжи! — скрикнула Кет.

— Я ніколи не біжу, якщо можна йти! — фиркнув Андре.

— Тікай, дурнику!

— Думаєш, мене пограбують? — недовірливо зиркнув через плече хлопець.

Переслідувачі неминуче наближалися, і Андре нарешті побіг.

— Наздоганяють! Розвернися! Не дай їм напасти зі спини!

Андре розвернувся.

— Що таке?! — крикнув він. — Хто ви такі? Що вам треба?!

Переслідувачі наблизилися впритул. Підлітки, неприємно посміхаючись, потирали руки.

— Малий, у тебе не забагато грошей? — мовив один із хлопців.

— Ні, не забагато! — сердито вигукнув Андре.

— Ця вулиця — наша, а на нашій вулиці прийнято ділитися!

— Я не прихильник дурнуватих традицій! — відповів Андре. — Я не буду робити те, що вважаю неприйнятним і нераціональним!

— Ти чого викаблучуєшся?! — сапнув носом один із хлопців. — Давай гроші!

— Андре, віддай! — порадила Кет.

— Не дам! Це навіть не мої гроші, це батькові! — обурився Андре.

— А нам яке діло?! — загоготали хлопці.

— Андре, будь ласка, просто віддай гроші! Їх більше, вони доросліші й сильніші, це погано закінчиться!

— Але вони не розумніші! Це — основний показник!

Грабіжники насувалися, закочуючи рукави.

— Скажи, що ти запам’ятав їхні обличчя! — підказала Кет.

— Я запам’ятав ваші обличчя! — закричав Андре.

Один із хлопців блискавичним рухом вдарив Андре в живіт.

— Поліція! Поліція! — закричала Кет.

Грабіжники не чули її слів, однак захвилювалися. Інколи те, що казала дівчина, невідомим чином викликало відгук у душі людини, ніби Кет навіювала на оточуючих певний настрій.

— Бий його! — заверещав один із хлопців.

— Кричи: «Пожежа!» — наказала Кет.

— Пожежа! Пожежа! — заволав Андре. — На допомогу!

Двоє грабіжників збили Андре з ніг. Кет кинулася на нападників. Звісно, вона не могла зашкодити людині, однак від її ударів хлопці відчували лоскітливий холод.

— Дідько! Що діється?! — вигукували вони, озираючись