Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Я не знаю, — зізналась Ольга. — Ніколи не задумувалася над цим. У нас завжди одне пояснення — диво.

— Наука творить дива, — зауважив Годвін. — А ти не знаєш, часом, хто зробив цю шапку? Я хотів би познайомитися з таким майстром.

— Не знаю.

— Може, той, хто зробив чоботи-самоходи, гуслі-самодуди і скатерку-самобранку? — припустив Данило.

— Ще й таке є?! — аж присвиснув дракон. — Оце так!

— Ти як із дикого лісу! — посміхнувся домовик.

— Це ви всі тут!.. — сердито захитав хвостом Годвін.

— Ну, ну, хто ми? — склала на грудях руки Ольга.

— Ви… ви… А, відчепіться! — добродушно махнув лапою дракон.

— Чого захотів! — засміявся Данило. — Тепер уже ми будемо разом до кінця! Нас так просто не здихаєшся!

— Я це помітив! — посміхнувся Годвін. — Ой, дивіться — тут і справді похилені дерева!

Мандрівники зупинилися, споглядаючи чудасію: молоді і старі дерева схилялися над землею, вказуючи верхівками на північ.

— Значить, ми йдемо у правильному напрямку! — сказала Калина.

— Правильному-то правильному, тільки куди ж ми припхаємося? — зловісно прозвучали в неприродній тиші слова Данила, і друзі посмутнішали.

Ліс ставав усе густішим, могутні дуби сплітали гілки так щільно, що місячне світло вже не пробивалося крізь товстий шар листя над головою, і під деревами панувала суцільна темрява. Годвін і сам не дуже добре бачив дорогу, але змушений був вести за собою Данила, який вчепивсь у драконячий хвіст, а також Калину й Ольгу, що трималися за руки. Відьма повсякчас сварила Нічку: кішка від хвилювання боляче впивалася кігтями у плече господарки.

Нарешті Годвін роздививсь у траві ланцюжок мухоморів. Величезні гриби стояли на сторожі і, як здалося Годвіну, ледь помітно ворушилися.

— Гриби невдоволені, — прошепотіла Калина. — Чую, як вони кажуть: «Чужі! Чужі!»

— А вони можуть нам нашкодити? — поцікавився дракон.

— Гриби?! — приснула золотавим сміхом мавка. — Та ні, що ти! Хіба що ти їх з’їси.

— І не подумаю!

— Багато хто не думає, а вони змушують.

— Як?

— Зовнішнім виглядом. Вони яскраві, блискучі, а всередині отруйні.

— Так буває не тільки з грибами, — зауважила Ольга.

— Стривайте-но! — різко зупинився Годвін. — Запах!

Мандрівники знизали плечима.

— Не відчуваєте? Такий знайомий! Ніби з дитинства. Схожий на… Та ні, не може бути! — дракон труснув головою і вийшов із-під навісу гілок.

Перед очима друзів постала гора, поросла деревами. Лаковані листочки налякано тремтіли у спокійному повітрі.

— От гора, от осики, — подумав уголос Данило. — А де ж вхід?

Домовик неквапливо обійшов гору.

— Ідіть сюди! — покликав він друзів із-за схилу.

Не зволікаючи, Годвін і дівчата пішли на голос. У схилі зіяла темна пащека печери. Дракон зазирнув усередину.

— Повітря якось дивно циркулює, — помітив він. — Ніби там хтось дихає. Ну що, заходимо?

Данило мимоволі здригнувся.

— Хоч-не-хоч, а треба! — сумно мовив він.

— Не бійтеся, — підбадьорював інших Годвін, хоча в самого трусилися лапи. — Усе буде добре. Млинар сказав — ми домовимося.

Дракон першим заліз у печеру, за ним — Калина й Данило. Останньою зайшла Ольга, для певності стискаючи в руці срібний ніж із довгим лезом. Темний вогкий коридор чимдалі глибше спускався під землю. Він був дуже просторим — навіть троє таких невеличких драконів, як Годвін, могли б вільно пересуватись у цьому проході. І розмір коридору, і присутність якоїсь невідомої істоти гнітили Годвіна. Він озирнувся. Друзі йшли за ним наосліп, і їх, імовірно, зараз хвилювало лише одне — не послизнутися на холодному мокрому камінні. Припливи й відпливи повітря ставали все більш відчутними. Роздивляючись бурульки солі під стелею, Годвін через щось перечепився. Це щось ворухнулося, печеру струснуло від громоподібного реву. Запахло сіркою.

— Лягай! — крикнув Годвін і щосили смикнув униз Калину, за якою впали Данило й Ольга. Наступної миті коридор наповнився вогнем. У спалахах полум’я Годвін побачив величезні лапи й розкриту драконячу пащу просто перед своїм носом.

— Що ж це?! Августе?! — закричав Годвін, обіймаючи лапи. — Дядьку, здрастуй!

Великий дракон здивовано пирхнув, понюхав гостя й завмер.

— Як ти тут?… — тільки і зміг вимовити вартовий.

— А ти?!

— Мене спіймали й ув’язнили тут чарівники, — прогарчав Август. — Стережу всілякий магічний мотлох.

— Годвіне, я щось нічого не втямлю! — стривожилась Ольга. — Це і справді твій дядько?

— Справді! Августе, давай вибиратися звідси!

— Я не в змозі. Бачиш — вони завалили прохід так, що я можу звільнити тільки шию й передні лапи, — пояснив Август. — Для охорони печери, яка за моєю спиною, цього досить, а втекти ніяк. Отак і сиджу шість років — ні туди, ні сюди!

— Що ж робити, що ж робити?! — Годвін забігав по коридору, тяжко зітхаючи. Потім зупинився, заглянув у торбочку на поясі. — От і вихід! — засяяв він від задоволення, стискаючи в лапі невеличкі кульки. — Вибухівка!

— Це небезпечно! —