Анастасія Шевердіна - Перунів цвіт

— Небезпечно? — насторожився Данило.

— Я — найкращий учень Добромисла! — обурився Годвін. — Знаю, як поводитися з порохом! Ти можеш залізти якомога глибше в печеру, дядьку?

— Звісно! — вартовий зник по той бік завалу, важко переставляючи велетенські лапи.

— А ви, — звернувся Годвін до друзів, — ідіть до виходу й чекайте на нас у лісі. Ми скоро.

— Ми не підемо! — скрикнула Ольга. — Ми будемо з тобою! Можливо, знадобиться допомога!

— Прошу вас, відійдіть якнайдалі! Вас же уламками розчавить!

— Ой, це недобре! — засмикався Данило. — Ходімо, га?

Зваживши на прохання домовика, дівчата повернулися до виходу. Годвін поклав сірі кульки на завал так, щоб їх добре було видно згори, а сам злетів під стелю, затисся в куток і крикнув:

— Готові?

Десь далеко позаду озвалися:

— Готові!

— Підриваю! — попередив Годвін і дихнув на кульки вогнем.

Спалахнуло полум’я, розлетілися глиби каміння, гора захиталася від потужного поштовху. Коли затихнув гуркіт і осів попіл, Годвін спустився додолу. Вхід до печери, де на купі золота лежав притихлий Август, був відкритий.

Годвін покликав друзів і разом із ними зайшов до печери.

— Який ти худий, дядьку, — із жалем промовив він, торкнувшись лапи вартового. — Тебе хоча б годували?

— Так, — зітхнув Август. — Чомусь самими цапами. І дуже рідко. Треба було, щоб я голодував і злився, щоб я нападав на крадіїв.

— Ти їх їв?! — жахнулась Ольга.

— І таке бувало.

— Шкода.

— Шкода?! Жах який! — сполотнів Данило. — Годвіне, ти ж не поїси нас!? Побий мене Перун, чому ж я раніше про це не думав?!

— Та що ти! — образився Годвін. — Із голоду помиратиму, а вас не з’їм!

— Отримав дурнувату відповідь на дурнувате запитання! — усміхнулась Ольга, роздивляючись предмети, які лежали в безладі посеред печери. — Ось це непогана річ, — вона показала на меч із рукояттю у вигляді голови вовка, загорнутий у червоний шовк. — І цей жезл із деревини горіху коштовний. І та чаша кришталева, і ваги золоті…

— Давайте заберемо це все! — пожадливо спалахнули очі Данила. — Не пропадати ж добру!

— Від чужого добра можуть бути великі неприємності! — попередила відьма.

— Млинар сказав, що ці речі не закляті.

— Усі разом — можливо, — задумалась Ольга. — Але кожний предмет окремо, напевне, захищений чарами або ж має дивні чи страшні властивості.

— Які страшні властивості можуть мати оці чорнила? — насупився домовик і непомітно від друзів заховав кришталеву пляшечку за пазуху.

— Не знаю, не знаю! — Ольга обережно пересувалася між купами золота. — Ось і вона! — дівчина підняла над головою боброву шапку. — Можемо йти.

— Ану, одягни! — попросила Калина.

— Ні, нехай одягає той, кому вона потрібна! — заперечила дівчина й кинула шапку в торбу.

— А якщо це не та шапка або та, але зіпсована?

— Краще я повернуся сюди ще раз, аніж облисію чи втрачу розум! — була невблаганною Ольга.

— А це що таке? — Годвін схилився над дзеркалом, у якому відбивалося захмарене небо.

— Я не знаю, — байдуже поглянула на драконову знахідку Ольга. — Звичайне дзеркало.

Відьма відійшла, а Годвін придивлявся до обрисів, які ховалися за хмаринами. Раптом хмари розійшлись, і, ніби глибоко під водою, дракон побачив Ольгу. Вона витерла сльози й відвернулася. На хвильку поверхня дзеркала сколихнулася, з туману випливли дві фігурки. Наляканий Данило тулився до стіни, а Калина спала, поклавши сиву голову йому на коліна. Наступної миті дзеркало показало вирізьблене на камені коло.

— Чого ти вирячився?! — штовхнув Годвіна Данило.

— Та тут, — дракон відволікся, і зображення пропало. Перед ним лежало звичайнісіньке дзеркало. — Тут… щось непевне…

— Ходімо! — домовик одягнув на шию золотий ланцюжок із п’ятикутною зіркою і вдоволено посміхнувся. — Тепер уже все.

— Повертаємося назовні?! — скрикнув Август. — Нарешті! Нарешті це все скінчилося!

— Нічого ще не скінчилося! — заперечила Ольга. — Треба віднести шапку, запитати про квітку папороті та якомога швидше її шукати. Завтра вночі вона розквітне й зав’яне.

— Завтра?! — підскочив, ніби обпечений, Годвін. — Як мчить час! Великий Сварог, я й забув зовсім! А коли не знайду її — кінець і батькам, і Землеграду!

— Про що ти? — занепокоївсь Август.

— Довго пояснювати! Просто скажу, що Землеград захопив лютий ворог, і самим нам не варто навіть намагатися йому протистояти. Врятувати нас може тільки квітка папороті. Ми йдемо її шукати, але не можемо взяти тебе із собою, бо ти привертатимеш забагато уваги. Повертайся до входу до Землеграда й чекай там на мене. Спробуй з’ясувати, чи змінилося щось удома, і як можна потрапити до міста. Тільки обережно, будь ласка! Я не витримаю, якщо втрачу тебе вдруге!

— Я згоден. Вирушу просто зараз. Я все зроблю якнайкраще.

— А ми, напевне, перепочинемо, — позіхнув Годвін. — Не знаю, як ви, а я зовсім