Ксенія Пєтухова - Легенда золотої кицьки

її бачив. Але чи не було це дією наркотиків? Кажуть, вони не виводяться з організму протягом кількох діб — тож не дивно, що у мене були галюцинації…

— Я знаю, ти думаєш, що я божевільна. Це й зрозуміло. Так вважає багато людей… Але повір, я вкрала скриньку з кинджалом у пана Ларса недарма — так підказала мені зробити моя кицька…

Вона хвора. Нема сумнівів — коло мене сидить божевільна.

— І кицька вказала, що Ларс уб’є себе кинджалом, якщо я його не знищу… — із жаром продовжила пояснювати Свята, — та ця залізяка — все ж сімейна реліквія, шкода його кидати у полум’я чи топити у річці… А Ларс так дорожив ним — сховав у банківській скриньці. Мені ледь вдалось умовити його переписати документи так, аби я теж мала до нього доступ… Але ж кішка мене ніколи не обманює — Ларс точно убив би себе!

Я готовий був битися лобом об кермо, аби тільки Свята замовкла. Невже я втрапив як співучасник у крадіжку, що її скоїла божевільна?

Свята дивилась мені у потилицю і я відчував, як вона шукає в мене розуміння. Але ж яке розуміння може бути, коли вона верзе такі нісенітниці? Нас ледь не вбили там, на пляжі біля гаражів, а вона вірить, що якась кицька…

Стоп… Я подивився у дзеркальце і побачив у ньому сумне кругленьке личко з милими пухкими губками. Вони так доладно складалися у слова, так вміло вимовляли звуки… Так, я десь вже бачив це личко. І не раз. Авжеж, я бачив її!

— Ти ця модна співачка — Кицька, так?! — нарешті здивовано вигукнув я і ледь втримав машину від того, аби вона не з’їхала у кювет. На щастя машину лише трохи погойдало — і вона знову поїхала рівно.

— Кицька?

— Співачка Кицька! — кивнув я.

Свята посміхнулася:

— Ти ба! Отак до мене прийшла популярність.

Раптом я теж засміявся. Ми ледь не помирали від сміху десь хвилину, а потім я крізь сльози помітив як на задньому сидінні щось сяйнуло.

— Що у тебе під мішечком? — тихо промовив я, вже знаючи, що Свята відповість.

Дівчина прибрала червону тканину. Під нею знов мигнуло сріблясте дуло.

— О Господи, це ж пістолет!

Машина непорушним каменем стояла посеред степу. Хоча важко так назвати Кримські лани, що передували височенним скелям, — занадто вони різнобарвні, а їхня коротенька травичка ні в яке порівняння не йде з колосистою пшеницею північного степу, на яку я любив дивитись під час подорожей у потягах.

Ми зі Святою лежали поруч, загорнуті у кокони-спальники, наче гусінь. Може, завтра з нас вийдуть чудові різнобарвні метелики, та зараз ми лише два продовгуваті тіла, що не можуть заснути.

Я подивився на Святу. Її очі віддзеркалювали місяць…

Ні, я помилився: комаха тут — одна, і це жалюгідне створіння — саме я. А Свята, хоч і божевільна, втім, на гусінь анітрохи не скидається.

Пухкенькі губи, підборіддя, наче вирізьблене із мармуру…

— Чого не спиш? — спитала мене дівчина.

— Якщо чесно, намагаюсь зрозуміти, чи то ти божевільна, чи то я не при своєму розумі…

— Усі ми тут не при своєму розумі — і ти і я… — посміхнулась Свята.

— Це цитата? Аліса в Країні чудес?

Свята промовчала. Я зітхнув і повернувся на інший бік — може, це дозволить мені заснути…

— Знаєш, у дитинстві все було легше…

Напевно, Святі хотілося трохи поспілкуватись, бо ж у дорозі ми майже нічого одне одному не говорили. Я відчував, що вона ображається на мене за те, що не вірю у її примарну кицьку та вважаю безглуздим те, що дівчина не думає головою, а іде туди, куди її направляє галюцинація, омана чи навіть не знаю як правильно буде назвати те видіння, про яке говорила Свята…

— Що саме було легше?

— Ну, я казала всім про свої сни — і дорослі лише посміхались. А тепер через них я вкрала цінну річ у пана Ларса… І за мною женуться скажені здоровані на чолі з вусатим ковбоєм. Ще й тебе втягнула у цю халепу…

— Ну, я, мабуть, сам винен — ти мене не змушувала тобі допомагати.

— Слухай… — Свята раптом піднялась на ліктях і подивилася мені в очі: — А ти раптом не через те мені допомагаєш, що там, біля санаторію… я ж тобі зробила те, що дівчата роблять своїм хлопцям…

Я засміявся. Оце так прямота!

— Слухай… Я не хочу, щоб ти щось там собі думав, добре? Те, що було — воно було потрібно і тобі, і мені — але тільки тоді…

— Я тебе не розумію, — чесно мовив я.

Було якось незручно і трохи образливо почути від дівчини таке… Може, вона пильніше придивилась до мене — і зрозуміла, що більше не хоче чогось подібного, як те спонтанне еротичне збудження у автівці? Тоді я був героєм, що врятував її. Принаймні, так їй здавалось. А що тепер? Тепер лишився я — незугарний дядько з розкуйовдженим волоссям і досить таки темною історією…

Напевно, я їй не подобаюсь. Та й звісно — як обдовбана тварина, що валяється під дверима клубу, може сподобатись нормальній жінці? Тим паче талановитій співачці, яку знає ледь не уся столиця…

Я спробував відігнати від себе ці думки. Не треба заглиблюватись у те, що тебе тривожить — і воно, можливо, зникне саме собою.

Свята все не замовкала:

— Я не хочу тебе образити, але нам треба було зняти стрес. Секс і все таке — чудова річ для зняття напруги.

Я через силу посміхнувся:

— Як знадобиться ще раз зняти напругу — звертайся.

Свята раптом стукнула мене рукою і буркнула: