Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

Побачивши його, Нетталл уголос подякував Богові і, щойно Пітт із подивом глянув на нього, тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він просто зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.

— Дурню! — гнівно сказав раб. — Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?

— Я не можу знайти його, — пробелькотав Нетталл, ображений таким прийманням. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Пітта після безсонної ночі й тривожного чекання. — Я думав, що ти...

— Ти думав, що я кину лопату й побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час спливає. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?

Від обурення в Нетталла на якусь мить аж дух перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:

— Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь...

Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту саму хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з ясно-коричневої тафти, а слідом за ним з’явилися два негри, одягнені в бавовняні штани й озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по м’якому, розпушеному ґрунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів від Нетталла й Пітта.

Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший учинок, на який він був здатний. Пітт тяжко зітхнув і закляк, схилившись на лопату.

— Агов, ти! Стій! — заревів полковник Бішоп услід утікачеві, додавши кілька страхітливих погроз.

Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запам’ятав його обличчя. Бо влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.

Тільки тоді, як утікач зник у чагарнику, плантатор опам’ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з’явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один із рабів кинувся на нього і мало не задушив.

— Доженіть його, чорні свині! — гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх. — Стійте, прокляті!

Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тим часом як у нього в руках є Пітт. От Пітта й примусять назвати ім’я його полохливого товариша і передати зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способів — нерідко це був дивовижний витвір фантазії, — щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.

— Що то був за бродяга? — запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.

Джеремі Пітт, що похнюпився, обіпершись на лопату, почав нервово переминатися на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка тієї миті могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.

Бамбукова тростина плантатора впала на голі плечі хлопця з пекучої силою.

— Відповідай, собако! Як його звуть?

Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.

— Не знаю, — сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він усе ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.

— Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати. — І палиця кілька разів сіконула плечі раба. — Ну як? Пригадав його ім’я?

— Ні, я його не знаю.

— А-а... Ти ще впираєшся? — Полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють. — Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!

Пітт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не зносив навіть натяку на щось подібне. У ньому прокинувся звір. Не тямлячи себе од люті, він почав оскаженіло шмагати беззахисного юнака, супроводжуючи кожен удар брутальною лайкою. Біль був нестерпний. Аж раптом у серці Пітта яскравим полум’ям спалахнуло почуття людської гідності, і юнак кинувся на свого ката.

Але охоронці були насторожі. Мускулястими бронзовими руками грубо схопили змучене тіло, скрутили руки раба і міцно зв’язали їх.

Бішоп важко дихав, його обличчя вкрилося плямами, він щось обмірковував. Потім наказав:

— Заберіть його!

Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Пітта охопив відчай. Хай би якими страхітливими здавалися катування, — не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча із цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.

Вони вийшли на зелене плато й попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Очі його тужним поглядом уп’ялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайльській бухті. Звідси, з узгір’я, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривав форт, а з другого — низка довгих пакгаузів. Уздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Пітт спіймав себе на думці, що в одному із цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч дрібку талану. Він знову зі щемом подивився в морську далечінь.

На рейді, біля самого берега, під легким вітерцем, який ледь ворушив сапфірову поверхню Карибського моря, з’явився величний червоний корпус фрегата, на щоглі якого майорів англійській прапор.

Полковник