Рафаель Сабатіні - Одіссея капітана Блада

Бішоп зупинився і, затуливши м’ясистою рукою очі від сліпучого сонця, став розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу корабля — від кормової надбудови, що баштою височила над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.

Корабель входив у бухту надто повільно, а це свідчило, що шкіпер його погано знав ці води і вважає за краще посуватися обережно, вимірюючи глибину лотом. За такої швидкості йому, напевне, буде потрібно не менше ніж годину, щоб стати на якір у порту.

Поки полковник розглядав корабель, милуючись його граціозністю; Пітта завели за частокіл і закували там у колодки, що були готові щохвилини прийняти бунтівливих рабів.

Незабаром сюди ж повагом прийшов полковник Бішоп.

— Непокірна дворняга, що вишкіряється на свого хазяїна, мусить навчитися хороших манер за рахунок смугастої шкіри, — тільки й сказав він, беручись за обов’язки ката.

Те, що він власноручно взявся за роботу, яку більшість людей його сану із самоповаги доручали слугам, показувало, до якого здичавіння дійшла ця людина. Він немилосердно, з якоюсь незбагненною насолодою шмагав свою жертву по голові й по спині, ніби задовольняючи кровожерний інстинкт звіра. Від ударів бамбукова палиця незабаром розкололася на кілька окремих гнучких смуг із гострими, мов бритва, краями.

Коли, нарешті, знесилившись, полковник Бішоп відкинув рештки потрощеної палиці, уся спина бідолашного Пітта являла собою криваве місиво. Жодного звуку не почув полковник від юнака. Тільки коли бідоласі було вже надто сутужно, з уст його зривався ледве чутний стогін.

Екзекутор поставив ногу на колодки й нахилився над своєю жертвою. На його грубому м’ясистому обличчі з’явилася невблаганна, потворна посмішка.

— Думаю, що це навчить тебе належної покори! — сказав він. — Ти будеш тут без їжі й води — чуєш — без їжі й води! — поки не скажеш мені, як звуть твого полохливого приятеля і чого він сюди приходив. — Він прибрав ногу з колодки. — Коли тобі вже вистачить, дай мені знати, і ми затавруємо тебе розпеченим залізом.

Сказавши це, кат крутнувся на підборах і пішов геть у супроводі своїх охоронців.

Його слова вчувалися Пітту немов уві сні. Після неймовірних страждань його охопив безмежний відчай, і юнакові було байдуже, чи житиме він, чи ні.

Проте із цього тупого заціпеніння, викликаного нелюдським болем, його скоро вивели нові муки. Колодки стояли просто неба під палючим сонцем, від проміння якого посічена, закривавлена Піттова спина взялася пухирями, наче її смажили на вогнищі. До того ж мухи, жорстокі мухи Антильських островів, яких приваблював запах крові, хмарою обліпили його рани.

Недарма винахідливий полковник Бішоп, який так добре розумівся на мистецтві розв’язування язиків упертим рабам, вважав, що немає потреби вдаватись до інших засобів катування. За всієї своєї звірячої вдачі він не зміг би вигадати мук, страхітливіших і нестерпніших за ті, яких Піттові додала сама природа.

Закутий у колодки невільник звивався від укусів мух, ризикуючи повикручувати собі ноги.

У такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано з’явився перед затуманеним від болю Пітовим поглядом. У його руках був великий пальмовий листок. Ним пін повідганяв ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, прив’язавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од в’їдливих мух і немилосердного сонця. Після цього сів поруч, поклав голову нещасного на своє плече і з кухля обмив його обличчя холодною водою. Пітт здригнувся й застогнав, важко дихаючи.

— Пити! — вимовив він, задихаючись. — Пити, заради Бога!

Блад підніс кухоль до його тремтливих губів, і Пітт став жадібно пити, відірвавшись лише тоді, коли висушив кухоль до дна. Угамувавши спрагу й відновивши таким чином сили, Пітт спробував сісти.

— Моя спина! — закричав він.

В очах Блада спалахнув гнівний вогник, губи рішуче стиснулися. Але, коли він заговорив, голос його пролунав спокійно й рівно:

— Заспокойся, друже. Не все відразу. Твоїй спині, принаймні поки що, не буде гірше — я накрив її. Скажи мені, що сталося. Ти, мабуть, думаєш, що ми зможемо обійтися без штурмана, коли дав привід тварюці Бішопу мало не вбити себе?

Пітт сів і знову застогнав, але цього разу скоріше від душевного болю, ніж від фізичного.

— Не думаю, що тепер вам знадобиться штурман, Пітер.

— Що?! — вигукнув Блад.

Пітт, як тільки міг стисло, пояснив ситуацію. Час від часу йому бракувало дихання і він затинався.

— Я гнитиму тут, поки не назву ім’я того, хто приходив, і не розповім, чого він приходив, — закінчив він.

Блад гнівно підвівся:

— Прокляття на твою голову, мерзенний рабовласнику! — вихопилось у нього з грудей. — А втім, ми мусимо щось придумати. К чорту Нетталла! Чи внесе він заставу за шлюпку, чи ні, чи дасть пояснення чиновникам, чи не дасть, — шлюпка однак залишається в наших руках. Ми тікаємо, і ти з нами.

— Це все мрії, Пітере, — сказав ув’язнений. — Ні, ми не втечемо, навіть якщо наляканий Нетталл і не викаже нас і нам не затаврують лоби. Оскільки заставу не внесено, чиновники конфіскують шлюпку.

Блад одвернувся і з тугою в очах подивився на море, на ту блакить, якою він так сподівався повернутися на волю.

Цього часу великий червоний корабель підійшов уже зовсім близько до берега. Плавно, велично входив він у бухту. Кілька шлюпок відчалили від пристані назустріч судну. З того місця, де стояв Блад, видно було, як виблискували мідні гармати, встановлені на вигнутому у формі пташиного дзьоба носі корабля, і можна було розрізнити навіть постать моряка, який нахилився біля переднього якірного ланцюга на лівому борті, щоб підняти лот.

Чийсь сердитий окрик обірвав невеселі роздуми Пітера.

— А ти що, в дідька, тут