Микола Остоу - Усі жінки - відьми. Будинок шкереберть

до Старійшин. Він сподівається, що тепер, коли ми маємо дещо більше інформації про химерні халепи, вони зможуть більш глибоко розібратися в нашій ситуації.

— А що — за мою відсутність знову щось трапилося? — поцікавилася Фібі.

— Поки що ні, слава Богу — відповіла Пейдж. — Утім… — вона насторожено схилила голову. — Ти чула?

Фібі спантеличено подивилася на неї.

— Ні. Я нічого не почула. Крім твоїх слів, звичайно.

Пейдж похитала головою.

— Гм-м-м. Що ж, то, мабуть, мені почулося, — зазначила вона, скоса поглянувши вбік. — Клянусь тобі, я це чую, хоча… — Тут вона знову замовкла. — Ти що — і справді не чуєш? Не чуєш, як хтось шепочеться? Наче муха тихенько дзижчить?

Поглядаючи вбік, Пейдж нахилилася у тому напрямку, звідки, на її думку, ішло дзижчання.

— Знаю, тобі здається, ніби я зовсім з глузду з’їхала, — сказала вона Фібі, вираз обличчя якої ставав усе більше спантеличеним, — але точно кажу тобі: я чую шепотіння. Тихе, безперервне шепотіння — як у фільмах жахів. — Пейдж зробила кілька обережних кроків до виступу на стіні, звідки, як їй здавалося, лунало тихеньке дзижчання.

Раптом Пейдж перелякано зупинилася.

— Ось де воно! — вигукнула вона і здивовано роззявила рота, показуючи на новорічну фотографію, зроблену багато-багато років тому, на якій були зображені Фібі, Пайпер і Прю. — Це фото пошепки до мене промовляє!

— Невже? — недовірливо спитала Фібі. — І що ж воно тобі каже?

Пейдж похитала головою:

— Я не можу розібрати слова. Але сама їх інтонація є… зловісною. Наче над фотографією і над спогадами нависла зловісна хмара.

— Якби цю фотографію дійсно оточувала лиха аура, думаєш, я б її не помітила, дорогенька? — лагідно спитала Фібі. — Екстрасенс тут я, і саме я маю здатність до передчуття лиха.

— Твоя правда, але портал у минуле чомусь з’явився саме тоді, коли до ванної кімнати збиралася зайти Пайпер, — нагадала їй Пейдж. — Не знаю, яка сила заволоділа нашим будинком, але я достеменно знаю, що грає вона не за правилами. — Зітхнувши, продовжила вона: — Шепіт стає дедалі гучнішим. Його вже не можна не помічати. — Раптом їй щось спало на думку і вона широко розкрила очі. — Якщо це не припиниться, то доведеться мені допомагати вам у боротьбі зі злом, що заволоділа нашим помешканням.

— Якою б не була ця сила, мабуть, саме на це вона і розраховує, — висловила припущення Фібі й щільно стулила губи, від чого її рот став схожим на тоненьку ниточку. Зиркнувши вгору, вона взяла руки в боки і крикнула — голосно і владно:

— Лео! Ти нам потрібен!

Мить — і у кімнаті в потоці мерехтливого світла з’явився Лео. Він мав розгублений і занепокоєний вигляд.

— Що сталося?

— Ти дізнався хоч про що-небудь від Старійшин? — спитала його Фібі.

Лео похитав головою:

— Я маю підтвердження від численних відьом, покоління яких мешкали в Холівелл Менор, і, напевне, зможу підтвердити будь-яку інформацію, яку ви здобудете в бібліотеці. Але досі нічого подібного в цьому будинку не траплялося. Старійшини в розпачі.

— Кому від цього легше, — простогнала Пейдж. — Гаразд, давай поки що про це не згадувати. Ось послухай. — І вона головою вказала Лео напрямок, у якому слід було прислухатися.

— А до чого я маю прислухатися? — здивовано спитав Лео.

Пейдж у відчаї аж руками сплеснула.

— Що ж, значить, уся проблема у мені. У мене дійсно поїхала стріха — несподівано й відчутно. Чудово! — Закінчивши свою сардонічну тираду, Пейдж знову обернулася до Лео. — Це — фото. Воно буквально криком кричить, звертаючись до мене. І я нічим не можу зарадити, бо не знаю, що робити.

Лео на якусь мить замислено замовк, а потім розтулив рота, щоб щось сказати. Але нічого сказати він так і не встиг, бо його перервав гучний гуркіт, що пролунав на горішньому поверсі.

— Що то було? — стурбовано спитала Фібі.

— Зараз дізнаюся, — відповів Лео, телепортуючись нагору сліпуче-білою блискавкою.

Пейдж та Фібі, довго не роздумуючи, кинулися слідком за ним. Ухопивши сестру за руку, Пейдж телепортувалася разом із нею до кімнати, у якій жили Лео і Пайпер. Те, що вони там побачили, украй стурбувало і ошелешило їх.

Одна за одною книжки Пайпер здіймалися з полиць вгору і гепалися на підлогу. Утворивши на підлозі купу, вони злітали, мов зграя птахів, і повмощувалися на полицях. Потім знову гепалися на підлогу. Пруст, Даніела Стіл, Стівен Кінг, Салман Рушді… Класика, дитяча література — книжки різних жанрів вискакували, як снаряди, з полиць і гучно гепалися на долівку.

На щастя, Пайпер, схоже, не постраждала. Вона сиділа на ліжку, але жодна з книжок, що вилітали з полиць, не могла в неї поцілити. Зате вони зчиняли страшенний гармидер, падаючи на підлогу. І неможливо було вгадати, що полетить слідком за книжками. А таке цілком могло трапитися.

Та найгіршим було навіть не це.

— О Господи! — скрикнула Фібі, коли вона повністю усвідомила посталу перед нею сцену. — Лео! Що ж це таке відбувається, га?

— Точно не знаю, — саркастично відповів Лео, — але мені здається, що моя телепортація вийшла з ладу.

— Та невже! — здивувалася Пайпер. — А чому ти так вирішив? — Вона відверто глузувала: верхня частина тулуба Лео, голова та руки потрапила в горішню кімнату, а ноги досі залишилися там, де й були.

— Гей, хлопці та дівчата! — нервово почала Пейдж. — Я знаю, що у всіх нас наразі є важливіші справи, але все одно… зверніть увагу! — І вона вказала поглядом напрям.

Усі поглянули у той бік і завмерли від несподіванки: тепер книжки з полиць вистрілювали через кімнату в напрямку колисочки, де спав Ваят, але відразу ж відскакували від сильного енергетичного поля і падали на підлогу, не завдаючи ніякої шкоди. Особливо настирним виявилося повне зібрання творів Джейн Остін, але, на щастя, йому теж не поталанило.

— Слава Богу! Принаймні приємно бачити, що мій син, як і завжди, здатен за себе постояти, — зауважила Пайпер. — Але складається враження, що хтось хоче посадити нас під домашній арешт, і з цим треба щось робити.

— Горище? — запитала Пейдж. — Здається, що наразі це — єдине безпечне для нас місце, яке залишилося в цьому будинку.

— Ага, значить будинку вдалося оточити нас і загнати на горище? — спитала Фібі. — Невже нам доведеться там ночувати?!

— Здається, так, — відповів Лео. — Моя здатність телепортуватися зраджує, Пейдж чуються якісь голоси, а спальня Пайпер перейшла у наступ. Як на мене, то наразі горище для нас — найбезпечніше місце, поки ми хоч трохи не візьмемо ситуацію під контроль.

Гупання книжок об захисне поле Ваята нагадало сестрам, що часу гаяти