Іван Петрович Котляревський - Енеїда

class="a">[43] Сказавши, аромат пустила:

Васильки, м’яту і амбре;

На хмарі в Пафос покотила.

Еней же збрую і бере,

Її очима пожирає,

На себе панцир натягає,

Палаш до бока прив’язав;

Насилу щит підняв чудесний,

Не легкий був презент небесний;

Еней роботу розглядав:

[44] На щиті, в самій середині,

Під чернь, з насічкой золотой,

Конала муха в павутині,

Павук торкав її ногой.

Поодаль був малий Телешик,

Він плакав і лигав кулешик,

До його кралася змія

Крилатая, з сім’ю главами,

З хвостом в верству, страшна, з рогами,

А звалася Жеретія.

[45] Вокруг же щита на заломах

Найлуччі лицарські діла

Були бляховані в персонах

Іскусно, живо, без числа,

Котигорох, Іван-царевич,

Кухарчич, Сучич і Налетич.

Услужливий Кузьма-Дем’ян.

Кощій з прескверною ягою,

І дурень з ступою новою,

І славний лицар Марципан.

[46] Так пан Еней наш знаряджався,

Щоб дружби Турну доказать;

Напасть на ворогів збирався,

Зненацька копоті їм дать.

Но зла Юнона не дрімає,

Навильот умисли всі знає,

Оп’ять Ірисю посила:

Як можна Турна роздрочити,

Против троянців насталити,

Щоб викоренив їх дотла.

[47] Ірися виль, скользнула з неба,

До Турна в північ шусть в намет;

Він дожидавсь тогді вертепа,

Хлистав з нудьги охтирський мед.

К Лависі од любві був в горі,

Топив печаль в питейнім морі.

Так в армії колись велось;

Коли влюбився чи програвся,

То пуншу хлись – судьба поправся!

Веселлє в душу і влилось!

[48] «А що? – Ірися щебетала. —

Сидиш без діла і клюєш?

Чи се на тебе лінь напала?

Чи все троянцям оддаєш?

Коту гладкому не до мишки;

Не втне, бачу, Панько Оришки!

Хто б сподівавсь, що Турн бабак?

Тобі не хист з Енеєм биться,

Не хист з Лавинієй любиться,

Ти, бачу, здатний бить собак.

[49] Правдивий воїн не дрімає,

Без просипу же і не п’є;

Мудрує, дума, розглядає,

Такий і ворогів поб’є.

Ну, к чорту! швидше охмеляйся,

Збирать союзних поспішайся,

На нову Трою напади.

Еней в чужих землях блукає,

Дружину в поміч набирає,

Не оплошай тепер: гляди!»

[50] Сказавши, столик ізвалила,

Шкереберть к чорту все пішло:

Пляшки і чарочки побила,

Пропало все, як не було.

Зробився Турн несамовитий,

Ярився, лютовав неситий,

Троянськой крові забажав.

Всі страсті в голову стовкнулись,

Любов і ненависть прочнулись;

«На штурм, на штурм!» – своїм кричав.

[51] Зібрав і кінних, і піхотних

І всіх для битви шиковав;

І розбишак самих одборних

Під кріпость задирать послав.

Два корпуси докупи звівши,

А на зикратого сам сівши,

На штурм їх не веде, а мчить;

Мезап, Галес в другім отряді

Пішли од берега к ограді,

Побить троянців всяк спішить.

[52] Троянці, в кріпості запершись,

Енея ждали вороття;

З нещастям тісно пообтершись,

Біду встрічали мов шутя.

Побачивши ж врагів напори,

У башт прибавили запори

І на валу всі залягли;

В віконця з будок виглядали

І носа вон не виставляли,

Шептались і люльки тягли.

[53] У них поставлено в громаді,

Коли на їх пан Турн напре,

То всім сидіть в своїй ограді,

Нехай же штурмом вал бере.

Троянці так і учинили;

На вал колоддя накотили

І разний приправляли вар;

Олію, дьоготь кип’ятили,

Живицю, оливо топили,

Хто лізтиме, щоб лить на твар.

[54] Турн, в міру к валу приступивши,

Скрізь на зикратому гасав;

В розсипку кінних розпустивши,

Сам як опарений кричав:

«Сюди, трусливії троянці,

На бой, шкодливії поганці!

Зарились в землю, мов кроти;

Де ваш Еней – жіночий празник?

Пряде з бабами набалдашник!

Не лепсько виглянуть сюди?»

[55]І всі його так підкомандні

Кричали, лаяли троян;

Робили глузи їм досадні,

Гірш нівечили, як циган.

Пускали тучами к ним стріли,

А деякі були так смілі,

Що мали перескочить рів.

Троянці уха затикали,

Рутульців лайки не вважали,

Хоть битись всякий з них готів.

[56] Турн з серця скреготав зубами,

Що в кріпості всі ні гу-гу;

А стін не розіб’єш лобами,

З посилку гнися хоть в дугу.

Злость, кажуть, сатані сестриця,

Хоть може се і небилиця,

А я скажу, що може й так:

Од злості Турн те компонує,

Мов сатана йому диктує,

Сам чорт заліз в його кабак.

[57] Од злості Турн осатанівши,

Велів багаття розводить,

І військо к берегу привівши,

Казав троянський флот спалить.

Всі принялися за роботу;

(На злеє всякий ма охоту),

Огні помчалися к водам.

Хто жар, хто губку з сірниками,

Хто з головней, хто з фітилями

Погибель мчали кораблям.

[58] Розжеврілось і закурилось,

Блакитне полом’я взвилось;

Од диму сонце закаптилось,

Курище к небу донеслось.

Боги в Олімпі стали чхати;

Турн їм ізволив тимфи дати,

Богинь напав від чаду дур;

Дим очі їв, лилися сльози,

З нудьги скакали так, як кози;

Зевес сам був, мов винокур.

[59] Венеру ж за душу щипало,

Що з флотом поступили так;

Од жалю серце замирало,

Що сяде син на міль як рак.

В жалю, в сльозах і в гіркім смутку

Богиня сіла в просту будку,

На передку сів Купідон;

Кобила їх везе кривая,

Цібелла де жила старая,

Щоб сій язі оддать поклон.

[60] Цібелла, знають во всіх школах,

Що матір’ю була богів;

Ізмолоду була не промах,

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

З кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Зевес їй оддавав повагу

І посилав од столу брагу,

Яку Юнона лиш пила.

[61] Венера часто докучала

Зевесу самою бридней,

За те в немилость і попала,

Що нільзя показать очей.

Прийшла Цібеллу умоляти

І мусила їй обіщати

Купити збитню за алтин,

Щоб тілько Зевса умолила,

Вступиться за троян просила,

Щоб флота не лишився син.

[62] Цібелла же була ласуха,

Для збитню рада хоть на все;

До того ж страшна говоруха,

О всякій всячині несе.

Стягли її насилу з печі,

Взяв Купідон к собі на плечі,

В будинки к Зевсу і поніс.

Зевес, свою уздрівши неню,

Убгав ввесь оселедець в жменю,

Насупив брови, зморщив ніс.

[63] Цібелла перше закректала,

А послі кашлять начала,

Потім у пелену смаркала

І дух п’ять раз перевела:

«Сатурнович, змилосердися,

За рідную свою вступися! —

К Зевесу шокала стара. —

Безсмертних смертні не вважають

І тілько що не б’ють, а лають;

Осрамлена моя