Чак Паланік - Бійцівський клуб

роки: сім кінотеатрів, щонайменше три зали в кожному театрі, нові фільми щотижня — через Тайлера пройшли сотні копій.

Дуже шкода, проте зі зростанням кількості автоматичних проекторів потреба в Тайлері відпадає. Містер президент відділення викликав Тайлера на коротку розмову.

Робота була нудною, зарплатня — низькою, тож президент місцевого відділення національної спілки кіномеханіків і операторів незалежних кінотеатрів сказав, що відділ робить Тайлерові Дердену послугу, дозволяючи йому дипломатично піти.

Не сприймайте це як звільнення. Назвемо це скороченням кадрів.

І ще цей містер мудак місцевого відділення каже: «Ми цінуємо ваш внесок у наш успіх».

О, жодних проблем, сказав Тайлер і всміхнувся. Доки спілка продовжуватиме надсилати йому чеки, він триматиме рота на замку.

Тайлер сказав: «Сприйміть це як ранній вихід на пенсію».

Через Тайлера пройшли сотні копій.

Фільми поверталися до дистрибутора. Фільми виходили в повторний показ. Комедії. Драми. Мюзикли. Мелодрами. Пригодницькі бойовики.

Із доданими Тайлером кадрами порнографії.

Содомія. Феляція. Кунілінгус. Бандаж.

Тайлеру не було чого втрачати.

Тайлер був пішаком у цьому світі, його сміттям.

Ось що Тайлер звелів сказати керуючому готелем «Pressman».

На іншій роботі Тайлера, в готелі «Pressman», він був ніким. Ніхто не переймався, чи живий він, чи мертвий, і він відповідав їм довбаною взаємністю. Ось що Тайлер звелів мені сказати в офісі керуючого готелем із охоронцями за дверима.

Після всього ми з Тайлером сиділи допізна й розповідали один одному про все це.

Якраз після того, як Тайлер пішов до спілки кіномеханіків, він наказав мені піти і побалакати з керуючим готелем «Pressman».

Ми з Тайлером ставали все більш схожими на близнюків. У нас обох були розбиті щелепи, наша шкіра втратила пам’ять і забула, куди повертатися на місце після удару.

Мої шрами були з бійцівського клубу, а обличчя Тайлера втратило форму через президента спілки кіномеханіків. Коли Тайлер виповз із офісу спілки, я пішов на зустріч із керуючим готелем «Pressman».

Я сидів там, в офісі керуючого готелем «Pressman».

Я — Вишкірена Помста Джо.

По-перше, сказав керуючий готелем, у мене три хвилини. У перші тридцять секунд я розповів йому про сцяння до супів, бздіння на крем-брюле, чхання на тушкований цикорій, а тепер я хотів, щоби готель щотижня висилав мені чек у розмірі моєї зарплатні плюс приблизні чайові. Натомість я більше не приходитиму на роботу й не піду до газет чи закладів охорони здоров'я зі зніченим, слізним зізнанням.

Заголовки:

«Розкаяння: офіціант зізнається в сплюндруванні їжі».

Звісно, кажу, мене можуть і посадити. Можуть мене повісити, відрізати мені яйця, протягти вулицями, здерти шкіру й спалити лугом, але готель «Pressman» назавжди лишиться місцем, де найбагатші світу цього споживали сцяки.

Слова Тайлера спадають із моїх вуст.

А я ж був такою приємною людиною.

В офісі спілки кіномеханіків Тайлер сміявся після того, як президент спілки вдарив його. Одним ударом Тайлера вибили зі стільця, він сів, спершись на стіну, і сміявся.

«Давай, ти ж мене не вб'єш, — сміявся Тайлер, — ти, тупий мудак. Вибий з мене лайно, проте ти мене не вб’єш».

Тобі забагато чого втрачати.

У мене ж нема нічого.

А в тебе є все.

Уперед, прямо в живіт. Пройдися ще раз моєю пикою. Вибий мені зуби, проте виплачуй чеки. Зламай мені ребра, проте якщо ти проґавиш бодай тиждень оплати, я влаштую розголос, і тебе з твоєю нікчемною спілкою втоплять у позовах від кожного власника кінотеатрів, кожного дистрибутора фільмів і кожної матусі, чия дитинка побачила стирчака у «Бембі».

«Я сміття, — каже Тайлер. — Я сміття, лайно і псих для тебе і для цього довбаного світу. Тобі все одно, де я живу, чи як почуваюся, чи що я їм або чим годую своїх дітей, або як оплачую лікаря, коли хворію, — так, я тупий, і знуджений, і слабий, проте все одно: ти за мене відповідаєш».

Сиджу в офісі готелю «Pressman», мої губи досі поділені на десять частинок. Анус у моїй щоці дивиться на керуючого готелем і виглядає дуже переконливо.

Власне, я сказав приблизно те саме, що й Тайлер.

Після того як містер президент скинув Тайлера на підлогу, після того як цей містер побачив, що Тайлер не захищається, його честь зі своїм величезним, мов «кадиллак», тілом, більшим і сильнішим, ніж йому коли-небудь у житті знадобиться, його честь розмахнувся і вперіщив Тайлерові по ребрах, а Тайлер сміявся. Його честь зарядив Тайлеру по нирках, коли той скоцюрбився, але Тайлер продовжував сміятися.

«Давай, зроби це, — казав Тайлер. — Повір мені. Тобі полегшає. Ти чудово себе почуватимеш».

В офісі готелю «Pressman» я питаю керуючого готелем, чи можу скористатися їхнім телефоном, і набираю номер газетного відділу міських новин. Керуючий готелем спостерігає, а я кажу:

— Привіт, я скоїв страшний злочин супроти людства в якості політичного протесту. Я протестую проти експлуатації робітників сфери обслуговування.

Якщо мене посадять, мова вже йтиме не про неврівноваженого робітника, що сцить до супу. Усе це набуде героїчних масштабів.

«Офіціант-Робін Гуд, заступник знедолених».

Мова йтиме про значно більше, ніж один готель і одного офіціанта.

Керуючий готелю «Pressman» дуже м’яко відбирає в мене слухавку. І каже, що більше не хоче, аби я тут працював, принаймні не з таким виглядом.

Я стою біля торця столу керуючого, коли питаю: «Що?»

Закінчення задуманого вам не сподобається.

Без вагань, продовжуючи дивитись на керуючого, я з розмаху заціджую кулаком собі по носу, — і кров цебенить з незагоєних ранок.

З якогось дива я згадую ніч, коли ми з Тайлером уперше билися. Вдар мене що є сили.

Це був не такий уже й сильний удар. Б'ю себе ще раз. Вся ця кров виглядає незле, однак щоби зчинити якнайбільше шуму і розбити картину на стіні, я кидаюся об стіну.

Розбите скло, рама, картина з квіточками й кров летять додолу, а я поруч блазнюю. Такий собі кривляка. Кров падає на килим, я доповзаю до столу керуючого готелем і лишаю на ньому страхітливі криваві відбитки, кажу, будь ласка, допоможіть мені, і починаю гиготіти.

Допоможіть мені, будь ласка.

Будь ласка, більше не бийте мене.

Я сповзаю на підлогу і повзу килимом у своїй крові. Перше, що я збираюся вимовити, — будь ласка. Тому стискаю губи. Чудовисько плазує крізь букети й вінки східного килима. Гаряча кров ллється по носоглотці. Чудовисько плазує килимом, нитки й пил чіпляються до крові на його кігтях. І воно підповзає достатньо близько, щоби вхопити керуючого готелем «Pressman» за його щиколоток у тонку смужку й сказати це.

Будь ласка.

Сказати це.

«Будь ласка», — виходить