Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

Та й канун не такий, як гадалося. Що це за братство, коли не всі братчики рівні?! За першим столом розташувалися магістратські керівники та багатирі-гості. А він, Причепа, сидить за дев'ятим столом серед цехової братчини. Де ж тут рівність і братерство? А головне — не Причепу, а Іова Борецького обрано за пивецького старосту

Ну, хіба ж це личить вченій людині мирити п'яних або керувати кануном? Кому, як не Причепі, було б воно до лиця? Чи не хазяїн він тут, старший братчик? А тепер навіть медовари і винокури удають, ніби не бачать його.

Хвилі злості клекотіли у цехмістра в грудях. Ні, вже іншим разом він і пальцем не ворухне для загального блага і не подумає займатися громадськими справами. Хай їм трясця! Прийде і сяде за перший стіл, а не тут, мало не разом із старечим цехом.

І, хрумкаючи смажену індичку, Причепа червоніє відобрази і обурення.

І раптом погляд його падає на діда Омелька і старого Лейзера. Обидва діди спізнилися і саме сідали за стіл навпроти нього. Темна лють скипіла йому в грудях. Йому здавалося, що Лейзера навмисне запросили і посадили за той же стіл, щоб принизити і образити його, Причепу. Хмеліючи від люті, підвівся Хома, стиснув пудові гирі-кулаки, але голос Созона Балики спинив його рух.

— Хто тебе сюди пустив, стара смердючко? — рушив Балика від магістратського стола до затремтілого Лейзєра. — Геть звідси, собако!

Братчики озирнулися на оклик, урвали на півслові розмови. Навіть жувати перестали невтомні щелепи. А дід Омелько підвівся на тремтячі ноги і сміливо виступив наперед.

— Я привів, — несподівано лунко забринів його надтріснутий голос. — Він мій земляк, львов'янин, такий же майстер, як і ми! Разом працювали, разом і побенкетуємо.

Созон зиркнув на нього наллятими кров'ю очима.

— А ти звідки такий розумний узявся? Захопили вони шинки, ціни на горілку познижували, аби хліб нам відбити. А ми на них дивитимемося?! Досить нам лиха від братських дурнів, що задумали весь Київ понапувати братською горілкою нам на збиток.

— Вірно! — з п'яною щирістю гримнуло кілька голосів. — Женіть Лейзера в шию!

— І братського дурня разом з ним!

— Ще й ладаном покуріть, щоб не смерділо!

Лейзер став біліший від рушників на стіні.

— Ой, та хіба я сам прийшов!.. Я ж казав, — белькотів він розгублено. — І нащо було запрошувати бідного єврея?! Тільки я ще ані в кого скибочки хліба не відбивав.

І в цю мить проміж JIейзером і Созоном виріс Хома. — Стій, бісів діду! Куди тікаєш? Чого?! — Схопив він JIейзера за лацкан. — Сиди, де сидів. А тобі, — ступнув він до Созона, — краще б мовчати.

— А ти хто такий, щоб мені вказувати? Ший свої чоботи і вище чобота носа не задирай.

Бенкет урвався. Братчики схопилися на ноги, з'юрбилися навкруги, а вузьким проходом проміж столами ішов до Созона Причепа; стискаючи пудові кулаки. Созонів вигук розкрив йому все, і темна лють образи і обурення впала на Созона бурхливим весняним кригоплавом.

— Держіть його! Він заб'є пана бурмистра! — заверещав хтось із радців.

— Нема чого держати, — зиркнув на нього Причепа. — Тільки мені ніхто язик не підв'яже. Так ось чого від мене морди відвертаються?! Бо братство стало на дорозі їх жадібності! Тому й чесні братчики в дурні потрапили, — підвищив голос Причепа, вловивши шепіт здивування і легкий сміх. — Це ви, пани магістратські, підстроїли, щоб геть у всьому Києві не знайшлося солоду на наше пиво. І довелося мені гнати по солод аж у Мотовилівку, до Аксака. Зрозуміло: кожен боїться за свій прибуток. Бо братство пива наварить і пустить його дешевше, ніж по бурмистерських шинках. І чому ти на Лейзера накинувся? Та лише тому, що Борух з Ароном відкрили навпроти твого свій шинок, ось ти й лютуєш, бо від жадібності тебе аж свербить, наче в тебе короста.

— Вони Христа розп'яли! — несамовито вигукнув Созон.

— Брешеш собако! — гримнув Причепа, здіймаючи кулак. — Такі, як ти, певно, розп'яли б, а твого брата, крамаря, Христос батогом з храму вигнав.

— Що-о?! — трахнув кулаком Созон. — Ах ти, шевська гнидо! Братство для православних! І паршивій тварині, як Лейзер, нема чого тут робити.

— «Для православних», — презирливо перекривив Причепа. — А чому ж за вашим магістратським столом сидить лихвар Аврумка Шмойлович і ти не женеш його геть і ручкаєшся з ним, як із рівним, ще й шляхетним паном кличеш? Ось тобі й православний! А чому поруч із паном війтом сидить католик пан Себастьян Браччі?! А далі Готліб Шульц лютеранської віри з Арабаджізаде, татарським купчиною? Чи ти вже їх в барилі пива перехрестив на православних?!

— Го-го-го-го! — залунало по залі. — Вірно каже пан цехмістер!

— Слухайте дурня, — сперечалися інші. — Він отак посадить вас з кожним собакою з однієї миски тріскати. — Інший собака чесніший від вашого брата, — огризнувся швець Грицько.

Сварка розпалювалася. Одні стояли за Созона Балику, а інші за Хому. Зала гула, як море в бурю. Вигуки злітали над юрбою і танули у буйному гаморі, як піна в бурунах прибою. Мигтіли у повітрі кулаки. Розпалені, спітнілі, лізли братчики один на одного, дихаючи сивухою і масною їжею, реготали і лаялись. Лейзер тремтів усім тілом і, притулюючи руки до кістлявих грудей, непомітно відступав до дверей. Братство глянуло йому в вічі тисячоликим п'яним звіром, моторошним і жахливим, як смерть. Коли ось чиясь важка, але дружня рука лягла йому на плече.

— Чого ти, братіку? Ніхто тебе не займе! Руки короткі! Їж, пий! — зарокотів йому на вухо хрипкуватий голос Остапів.

— Ой, пане Остапе!.. Пустіть мене краще додому! Ой, краще б я не приходив! Бог із ним, з оцим частуванням, — тихо заговорив Лейзер, і голос його уривався й тремтів від ледве стримуваних сліз.

— Нічого! Нічого, братіку! Бува й гірше, — ласкаво гув Оcтап, — Хай горло деруть! Знаєш, як кажуть литвини: «Чи бог слухає, що свиня хукає?». Плюнь та розітри!

А братчики ніяк не могли заспокоїтися. П'яний чинбар вдарив бурмистра Онисима Ходкевича кухлем пива. Пивні старости кинулися на допомогу. Кілька братчиків тримали чинбаря, а той виривався з їх рук, хрипко вигукуючи:

— Заб'ю! Знатимеш, як з нас двічі вимагати податки! Хабарнику! Злодію!

— Віррно!!! — ревли п'яні голоси.

Гамір не вщухав. Пригадували старі забуті образи, справи, бійки, несправедливості. Руки тяглися до ножів.

А радці і лавники оточили Созона і умовляли його. — Та що ти, братіку, здурів?! Найшов, коли чіплятися до цехових. Забув нашу згоду?

— І Причепу не займай. Якщо обрано його на старшого братчика, тра скоритися.

— Дурні були, що обрали.