Ентоні Берджесс - Механічний апельсин

братики, тією ж мірою, як і решти, справжніх прєступніков, до того ж зрадників), краще застосовувати суто лікувальні методи. Тобто вбивати в них злочинний рефлекс. Цілковите переродження протягом одного року. Покарання для них — порожній звук, ви самі бачите. Вони лише тішаться своїм так званим покаранням. І починають убивати один одного.

Тут він утупився своїми крижаними сінімі глазамі в мене, тож я зухвало відказав:

— Перепрошую, сер, але я категорично проти того, що ви оце сказали. Я — не карний злочинець і не пропащий. Інші — можливо, але не я. Головний наглядач спалахнув і гримнув:

— Стули свою кляту пельку, ти! Знаєш, хто перед тобою?

— Нічого, нічого, — заспокоїв його важний чєловєк. Тоді повернувся до начальника в’язниці: — Випробуйте його першого. Юний, зухвалий, розбещений… Бродскі візьметься за нього завтра, а ви можете посидіти й подивитись. Бродскі працює чудово, не хвилюйтесь. І цей розбещений юний хуліган стане як шовковий.

Ці жорстокі слова, братики, поклали початок моїй свободі.

3

Того ж таки вечора охраннікі відвели мене, брутально штурхаючи, як цапа, до святої святих — кабінету начальника в’язниці. Начальник похмуро блимнув на мене і спитав:

— Гадаю, ти не знаєш, хто це був уранці, чи не так, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший? — І, не чекаючи на мою відповідь, повів далі: — Не хто інший, як сам міністр внутрішніх справ! Новий міністрі як то кажуть, нова мітла. Кінець кінцем ці безглузді ідеї й до нас докотились, і наказ є наказ. Але, мушу сказати тобі відверто, я цього не схвалюю. Коли тебе б’ють, ти даєш здачі, адже так? То чому б державі, жорстоко скривдженій хуліганами, не дати і їм у відповідь? Одначе нові погляди це заперечують. За новими поглядами ми повинні з поганих зробити добрих. Все це мені здається вкрай хибним. Га?

— Сер… — почав я якомога шанобливіше. Але головний наглядач, дебелий і червоний як рак-срак — він стояв за кріслом у начальника в’язниці, — урвав мене криком:

— Стули свій брудний писок, ти, падлюко!

— Нехай, нехай, — стомлено махнув рукою начальник в’язниці. — Тебе виправлять, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Завтра підеш до того Бродскі. Вони вважають, що мине трохи більше двох тижнів, і ти зможеш покинути державну в’язницю. Всього два тижні з чимось — і ти знов у великому вільному світі! Думаю, — реготнув він, — тобі така перспектива подобається?

Я промовчав, а головний наглядач знову гаркнув:

— Відповідай, ти, брудне порося, коли тебе запитує начальник!

— О, звичайно, сер, — сказав я. — Велике вам спасибі, сер. Будьте певні, я старатимусь з усіх сил. Щиро дякую всім, хто сприяв цьому.

— Не треба, — зітхнув начальник в’язниці. — Це не винагорода. Аж ніяк не винагорода. Що ж, ось бланк, його треба підписати. Тут сказано, що ти бажаєш, аби решту твого терміну ув’язнення замінили курсом, як тут кумедно сказано, «виправного лікування». Підпишеш?

— Безперечно, підпишу, сер, — запевнив я. — Величезне вам спасибі! Мені дали ручку, і я гарно, закрутисте вивів свій підпис.

— Гаразд, — мовив начальник в’язниці. — Здається, все.

— З ним хоче поговорити в’язничний капелан, сер, — повідомив головний наглядач.

Мене вивели з кабінету й повели коридором до Бічної каплиці. Один з охранніков усю дорогу толкал мене то в спину, то в голівер, одначе якось знехотя, мляво. Ми пройшли через усю каплицю до контори капів, і мене заштовхали всередину. Кап сидів за столом, і від нього різко воняло дорогими труїлками й шотландським віскі.

— А, маленький шість мільйонів п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший! — озвався він. — Сідай. — Тоді мовив до охранніков: — Почекайте за дверима, гаразд?

Вони вийшли. А кап щиро заговорив до мене:

— Я хочу, щоб ти зрозумів одне, хлопче: я до цього непричетний. Якби це мало сенс, я протестував би. Але це марно. І справа не в моїй кар’єрі, а в тому, що мій голос дуже кволий порівняно з криком людей куди могутніших у цій системі. Я зрозуміло висловлююсь?

Я кивнув головою, братики, хоч він молов щось несусвітенне.

— Все це глибоко пов’язано з етичними проблемами, — провадив далі кап. — Ти станеш славним хлопцем, шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. І в тебе ніколи вже не виникатиме бажання скоїти насильство чи якось порушити державний спокій. Сподіваюся, ти все усвідомлюєш.

— Та це ж прекрасно, сер, — стати славним хлопцем! — відказав я, хоч у душі зайшовся смєхом.

— А може, й не прекрасно, — заперечив він. — Це, мабуть, жахливо. От кажу тобі ці слова й бачу, як суперечливо вони звучать. Знаю, багато безсонних ночей міркуватиму тепер про це. Що Богові бажаніше? Бездумна голова чи вибір добра? І чи людина, яка обирає зло, певною мірою не краща за ту, котрій добро нав’язали? Глибокі це й складні питання, маленький мій шість мільйонів шістсот п’ятдесят п’ять тисяч триста двадцять перший. Але зараз я хочу сказати тобі одне. Якщо колись у майбутньому ти озирнешся назад і згадаєш мене, найнікчемнішого і найпокірнішого слугу Божого, то благаю тебе: не май на мене зла, я не причетний до того, що з тобою сталося. Я ось сказав «благаю тебе» і з сумом усвідомив, що це — марна річ. Адже нині ти переходиш туди, де жодне благання вже не матиме над тобою влади. Як жахливо про це думати! А втім, вибираючи майбутнє, в якому ти не зможеш робити етичний вибір, ти певною мірою вибираєш добро. Краще я думатиму так. Краще так, і хай усім нам поможе Бог.

Він заплакав. Я, правду кажучи, не дуже на це й зважив, братва, тільки загоготав у душі, бо й сліпому було видно, що кап нажлуктився як чіп. Він знову дістав із шухляди пляшку і щедро хлюпнув віскі у замацану, грязную склянку. А добряче ковтнувши, пробелькотів:

— Хто знає, може, все й буде гаразд? Шляхи господні незбагненні. А тоді громко завів псалом. Двері відчинилися, зайшли охраннікі й погнали мене назад до вонючєй камери. А кап усе співав і співав псалом.

Другого ранку настала пора прощатися з Держв’язом, і мені стало трохи сумно. Так завжди буває, коли доводиться залишати місце, до якого звик. А проте перебиратися мені довелось не далеко,