Леся Українка - Том 5

час я позивався за спаш, за оранку — річ світова! — і змучився ворогуванням людським, дрібною та щоденною сварнею — либонь, ще й тим я так тоді розм’як...

А тут він про любов став говорити — ти чув коли, як він про те балакав? Прочанин мовчки потакує головою.

То сам ти знаєш, що в такі хвилини і лютий ворог міг за брата здатись.

Прочанин

Таки се правда! Раз я сам простив сусідові образу, ще й чималу, після речей того пророка...

Ю да

(не слухав його)

Раптом

він річ повів про царство боже! Діду!

мені здалася тая ваша круча, неплідна, крейдяна, порогом ясним при божій брамі, що веде до раю.

Мені здавалось: тільки поступити за той поріг — і всі в едемі будем, як перші люди. «ІЦо нам заважає? — так думалось мені,— вже ж не боронить вогненний меч до того раю війстя.

Туди нас кличе, руки простягає, обійми розкриває янгол божий, а може, божий син!» Так, діду, справді не я один, либонь, тоді подумав, що він син божий... Глянув я на кручу і там, край ніг промовця, ще завважив гурток людей, чоловіків, жінок, усі вони дивились на промовця, а часом поглядали і на нас з осяйної своєї високості, їх погляди були такі щасливі, і горді, й приязні. «Оці живуть в раю господнім повсякчас!» — гадав я... Налинув дощ і перервав промову.

Я сів під накриття і думу думав. Скінчився дощ — я не згадав про покуп, ні, я пішов шукать того промовця.

Бодай би я життя був загубив, ніж мав його знайти! Та я знайшов його собі на лихо...

Прочанин

І йому!

Ю д а

Що ти сказав?

Прочанин

Кажу, й йому на лихо. Якби не ти, ще б він пожив на світі.

Ю д а

Ні, він однаково на лихо грав, хоч би й ніхто не поживився з нього.

А все ж неправедний такий поживок...

І нащо там було його шукати?

Затямив би собі його слова, коли вже так припали до сподоби, та й жив би праведно в своїм маєтку, що батько чесно призбирав для тебе.

Ю д а (з коротким сміхом)

Не так се просто! Він, бач, говорив, що тільки з ним увійдем в царство боже, без нього ж — ані до порога!

Прочанин

Хитрий!

Ю да

Як я знайшов його, я запитався, що маю я робити, щоб придбати для себе царство боже. Він спитав, чи я закон сповняю й не грішу.

Я мовив: «Так», бо се ж була і правда.

«І все ще царства божого не маєш?» — спитав він, якось дивно усміхнувшись. «Як бачиш, ні»,— сказав я, і досада уперше ворухнулась в мене в серці супроти нього — я її стлумив.

«Ну, то роздай усе, що маєш, бідним і йди за мною»,— мовив він. Я мовчки від нього відступив. Тяжким здалося мені те слово.

Прочанин

Бо таки й нелегко його змістити! Де ж: усе роздай! Промовити — і то не всякий зможе!

Ю да

Йому воно було зовсім не тяжко!

Бо хто він був? Син теслі. Що він мав?

Нічого зроду. Хто такі всі ті,

що з ним ходили? Все рибалки більше.

їм що, які маєтки їм потрібні?

Вода — маєток божий — всім дається, аби натрапив де: закинув ятір, та вже й готова їжа... Був там митар посеред них. Так що ж, не все одно на митниці сидіти чи ходити за хлібом жебраним? — однака честь! Мені ж таки було про що подумать.

Прочанин Вже ж! Батьківське надбання не абищо!

Юда

Спочатку я вернувся до господи і хтів те слово викинути з думки.

Але тісна мені здалася хата, мізерні клуні, й тік, і двір нудний, і виногради навіть невеселі.

Все марилось мені — то райська брама, то золотий престол, а на престолі Мессія в образі того промовця, неначе судить він живих і мертвих... коло престолу гурт його обранців, щасливих, радісних, і їм слугують народи всього світу залюбки... безмежна щастя їхнього облада... і я їм заздрив... А вкінці настав той день, коли я все роздав убогим, голоті каріотській щонайгіршій, а сам пішов з порожніми руками, в одній одежині, без торби навіть, шукать учителя.

Прочанин

То ти пішов з порожніми руками? І прийняв він тебе таким?

Юда Прийняв одразу.

От як?..

То вже ж він не собі забрав твій статок. Юда

Все ж він про себе дбав! Бо він збирався царем голоті всій юдейській стати, як обдере маючих та дурних, а їх добром наділить ту голоту.

Він не казав про те виразним словом — він ні про що не говорив виразно,— та згодом я ті заміри збагнув.

Ти думаєш, що він задовольнився б якимсь там хуторцем у Каріоті?

Ні, він хотів — усе або нічого!

Прочанин То все ж він був великий чоловік.

Юда

(тупає ногою)

Ні, він не був великий! То велика була його жадоба і пиха!

А він не вмів нічого довершити.

Все в нього розпливалося в словах.

Я хутко се збагнув. Найвиразніше се стало тут, в Єрусалимі. Знаєш, був час, що на руках його носили, «Осанна сину божому!» — гукали...

Прочанин Та знаю, я ж якраз те бачив сам.

Юда

Ну й що ж? Він так проїхався по місту, неначе для розривки римська пані, щось побалакав там своїм звичаєм, напався на дрібних купців при храмі, та й знов до Лазаря свого вернувся

серед жінок розводить мляві жалі про те, що він рокований на згубу, що з друзями йому недовго бути...

А люд єрусалимський розійшовся одурений і гнівний по домівках.

Ет, аж досада здумати, для кого занапастив я все своє життя!

Прочанин Та чом же ти його тоді не кинув?

Ю д а

Куди б се я пішов? У Каріот?

Просити хліба у тії голоти, що з рук моїх добро моє посіла?

Щоб там собак на мене нацькували?

Я ж знаю тих людей,— я зріс між ними.

Прочанин Ну, розпочав би щось в Єрусалимі...

Ю д а

Та що ж би розпочав я — голий-босий? Завести торг? Я ж ні шага не мав.

Се правда, я глядів у них скарбони,— бо я вважався більш «від сього світу», ніж тії чисті душі,— та зайняти для себе я не смів нічого з неї, бо зараз, мов тавро,