Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

А навіщо нам узагалі здалися ці старі таблички. Ми просто понаписуємо на будинках нову назву, і справу зроблено! Навіть краще, що табличок нема, менше роботи. Хіба не так?

Методика «хіба не так?» спрацювала блискуче, всі з Лєною погодилися, навіть Василина, яка формально не належала до їхнього руху. Голови руху, до речі, на операції не було, відпросився за станом здоров’я.

Усі взялися акуратно виводити чорною фарбою нову назву вулиці. На кожному будинку. Це була тяжка праця, наступні кілька днів Лєна, приміром, не відчувала рук і не могла підняти їх угору, так утомилася. Операцію завершили на сході сонця і пішли щасливі відсипатися. Наркоманів не зустріли.

Місцеві мешканці, втім, чомусь не надто пройнялися шедеврами молодого образотворчого мистецтва. З усіх «художників» ніхто насправді не вмів малювати, назви вийшли криві, щоб не сказати, страшненькі. Багато хто поробив помилки в словах, імовірно, з утоми.

Упродовж тижня люди зафарбували понаписуване. Не поскупилися, навіть фарбу за власні гроші купили.

Спочатку юні націоналісти думали ще раз здійснити операцію, бо, чесне слово, шкода роботи. Міркували — нехай замальовують, а ми знову! Вони замальовують, а ми знову! І так, поки їм врешті обридне фарбу купувати. Відроджувати національну свідомість серед населення не так просто, треба докласти неабияких зусиль. Але тут нагодилася інша, значно серйозніша за міську топонімію справа.

На позачергових зборах Дарвін сказав:

— Товариство, от що я хочу вам сказати. Ви пам’ятаєте книжковий магазин «Букініст», той, що в центрі?

Його, звичайно, всі пам’ятали, бо це був, власне кажучи, єдиний книжковий магазин у місті.

Дарвін вів далі:

— Я там походив недавно і знаєте, що побачив? Усуціль російські книжки. Українських — дві-три. Ну, може, п’ять. Це ганьба, а не книгарня. Пропаганда кацапства! Про яку свідомість можна говорити, коли діти читають свої перші книжки російською!

Слово «діти» подіяло, як міна. Товариство зашуміло.

«Хочеш переконати когось у своїй правоті, — писала потім Лєна, — скажи «діти», і книгарню в ім’я дітей не те що з лиця міста, з лиця землі зітруть. Каменя на камені не залишать».

Дарвін тріумфував:

— Це ще не все! Я хотів купити якусь книжку, де було б порушено національну тематику, зрозуміло, жодної не знайшов. Зате там був цей мерзенний опус якогось київського науковця, в якому великого українського поета Шевченка обізвано алкоголіком. Таких речей пропускати не можна. Це насмішка над національними святинями!

— Ура! — втішилася Лєна. — Їдемо до Києва говорити з науковцем! Я Василину візьму, вона як поговорить, то науковець буде горобців до кінця життя рахувати…

— Нащо нам здався науковець?! — заперечив Дарвін. — Він собі нехай пише, що хоче. Ми книгарню спалимо, яка таку ганьбу продає!

Книгарня — то книгарня.

Лєна почувалася трохи незручно, палити книжки — вчинок усе-таки аморальний, хоч би якою мовою їх було написано. Але зупинятися на півдорозі теж було пізно. Деколи доводиться жертвувати меншим заради більшого.

Хтось роздобув коктейль Молотова. Його треба було кинути у вітрину книгарні, і справу зроблено. Згорить — і сліду не залишиться. Лєна запропонувала напередодні увечері організувати читання поезії Тараса Шевченка, щоб набратися бойового духу, але ініціативу ніхто не підтримав. Шевченка всі ще зі школи недолюблювали.

Честь жбурнути вибухову суміш у вітрину книгарні випала Лєні. Бо вона була мужня і романтична. Василина сказала їй:

— Дурницями ти займаєшся, Лєно.

— Зараз, може, й дурницями, але це тільки перший крок. Далі ми будемо серйозно світ змінювати. Я завжди до цього прагнула. Це моя місія. Я хочу, щоб усі люди жили щасливо.

Василина стенула плечима, мовляв, тоді йди, пали свою книгарню, раз так, мені по барабану.

І Лєна пішла.

Четверта ранку — найкращий час для злочинів. Місто цілком порожнє, і всі сплять, навіть ті, що кричатимуть вранці: «Ми не спали всю ніч, не могли заснути».

Духовний лідер знову не прийшов, сказав, що мусить готуватися до важливого заліку.

Партизани підійшли до книгарні. Її вітрина світилася. У вітрині стояли книжки, багато книжок, усі такі новенькі, з яскравими обкладинками. «Замки Львівщини», «Золото Египта», «Большая иллюстрированная энциклопедия динозавров» — асортимент такий собі, швидше розважальний, але, з іншого боку, писала потім Лєна, книжка і розважати повинна, хіба не так?

— Слухай, Дарвіне, — шепнула вона своєму колезі зі зміни світу на краще. — А ти взагалі які книжки читати любиш?

— Для мене спорт у житті головне, — відповів Дарвін.

— Ти книжок не читаєш?

— Ну, прочитав кілька…

— Які саме?

— Та не пам’ятаю я, що ти причепилася?!

Лєну така відповідь насторожила.

— Дарвіне, а якби в цьому магазині не книжки російські продавались, а спортивне обладнання, там, не знаю, російські кросівки, наприклад…

— Кросівки зараз усі російські…

Лєна закричала:

— Е нє, дорогі, так діло не піде! Книжки російські, значить, палимо, а кросівки російські носимо. Що за подвійні стандарти! Чим книжки від кросівок відрізняються?! Чому ми не палимо магазини з кросівками? Я би дуже хотіла, я взагалі спорт не люблю…

— Кросівки, на відміну від книжок, не впливають на світогляд.

— А як на світогляд впливає історія динозаврів?!

— Віддай пляшку! — звелів Дарвін.

— Я не дозволю книгарню палити!

— Ми тебе виключимо з організації! З ганьбою!

— Та виключайте, ради Бога!

Лєна кинулася тікати подалі від книгарні. Коктейль Молотова заховала в гуртожитку собі під матрац. Подумала, що може ще колись знадобитися. Може, ще колись треба буде щось підірвати.

Наступного дня партизани-революціонери все одно спалили книгарню, без Лєни. На фасаді вугіллям нашкрябали «ОУН-УПА», і місцева організація з такою назвою змушена була доводити в міліції свою непричетність до інциденту. Книгарню зачинили на довготривалий ремонт.

Потім у такий самий спосіб було спалено місцеву православну церкву Московського патріархату, і священик, який там випадково ночував, бо після вечірньої служби забагато випив, ледве вибрався з пожежі живим.

На зборах Лєна більше не з’являлася і взагалі вирішила, що колективна діяльність не для неї, що вона за природою індивідуаліст і працюватиме самостійно.

Якраз тоді Лєна випадково познайомилася з одним ямайцем, який приїхав зі своєї Ямайки в Україну, щоб вивчати в університеті українську філологію. Вперше нога чорношкірого ступила на святі землі українського Сан-Франциско. Люди викручували собі шиї, коли ямаєць ішов до магазину по хліб. Діти, не соромлячись, показували на нього пальцем, а зовсім малі плакали від переляку