Василь Миколайович Шкляр - Маруся

— Бігме, не хочеться з вами прощатися.

— Тоді давайте перейдемо місток, — сказала Маруся. — Я вам щось покажу.

Місток швидше нагадував кладку, вони вдвох заледве поміщалися на ньому, Мирон притримував Марусю за лікоть, бо дерев’яні кругляки були розхитані й слизькі, та якраз посередині місточка вона послизнулася і, падаючи, потягла за собою Мирона. Він ще міцніше вхопив її за лікоть, щоб утримати, але й сам утратив рівновагу, і вони обоє шубовснули в річку. Упали майже сторчма, аж виляски покотилися берегом, і трохи таки поборсалися, поки Мирон, вхопивши в одну руку стрілецького кашкета й козацьку шапку, другою витяг на берег Марусю.

Мокрі як хлющі стояли вони одне проти одного й трусилися більше від сміху, ніж холоду, та обоє, мов по команді, відстебнули паски разом із кобурами, дістали револьвери — наган і стаєр, витрусили з кобур воду, а далі… далі треба було викручувати одяг, але вони, ці двоє дітваків, одне з яких закінчило три курси права у Львівському університеті, а друге шість класів Радомишльської гімназії, вони, ці двоє, ще довго стояли одне проти одного, поки нарешті пішли у лози.

Мирон став за розлогий кущ, повернувся спиною туди, де в потемку зникла Маруся, зняв важкі черевики, вилив з них воду, викрутив обмотки, а виношену стрілецьку блузу не викручував, щоб не розлізлася, тільки, зібравши її у клубок, витиснув воду, злегенька стріпнув і повісив на гілку, аби протряхла, поки він упорається зі штанами й білизною, — з-за лісу виплив червоний місяць, який обіцяв назавтра вітер або й віщував шуру-бурю, і брунатні лози проти багряного місяця теж були темно-червоні.

Після того, як Мирон зняв мокрий одяг, стало тепліше, але його бив дрібний дрож, що йшов десь із глибини єства.

— Дивися! — почув він позад себе її голос. — Дивися, що я тобі принесла.

Мирон поволі озирнувся і побачив, що вона гола, але Маруся не бачила ні своєї, ні його наготи, це була Єва, яка ще не вкусила забороненого плоду, вона була зосереджена тільки на тому, що тримала в руці. Стояла кроків за п’ять від нього, Мирон не міг розгледіти, що там у неї в жмені, й вони пішли назустріч одне одному. Його рука потяглася до Марусі, але вона сказала, щоб він узяв ЦЕ в обидві долоні.

Мирон обережно перебрав із її руки в свою пригорщу те малесеньке диво й побачив, що це невеличка пташка, не більша за ластівку, тільки була вона сіра та з білою шийкою.

— Це плиска, — сказала Маруся. — Чуєш, як б’ється у неї серце?

Дві крапельки оченят були зовсім спокійні, а в гарячому тільці чулися такі пружні поштовхи, наче Мирон тримав у руках не пташку, а серце.

— Чую, — сказав він.

— Тепер відпусти її.

Мирон розтулив долоні, плиска пурхнула в ніч, і він відчув, що тремтіння у тілі вляглося.

Після купелю її груди стужавіли, маленькі дівочі соски були схожі на дві смородини, що червіньково відсвічували проти червоного місяця.

— Тобі не холодно? — спитав він.

11

Наступний день видався вітряним. На позиціях галичан було спокійно, гарячу роботу мали тільки розвідчі стежі, які виходили ближче до київських околиць.

Над Глевахою пролетів український аероплан із жовто-блакитними пасами на крилах і чорним тризубом на хвості. Летів він так низько, що стрільці побачили літуна в шоломі й захисних окулярах — казали, що він розвідав усе, що діється в Києві й по той бік Дніпра. Своя «авіація» справила на стрільців неабияке враження, збадьорені побаченим, вони розповідали один одному, які могутні літаки має галицька армія — під Вінницею у поготівлі стоїть цілий літунський полк, у ньому є австрійські «альбатроси», німецькі «фокери» і навіть французькі «нюпорти», які долають півтори сотні кілометрів за годину. На одному з них літає син самого Івана Франка.

— То такий, я його видів, — казав Михась Проців, котрий уцілів у «мертвому просторі» гарматного вибуху й навіть не заїкався. — Торік у листопаді я видів Петра Франка на Замковій Горі у Львові[26].

— На літаку? — не вірили стрільці.

— Та де! При скорострілі!

— Який він?

— То такий, що може, — загадково всміхався Михась Проців.

— Ну, а який він з себе? — допитувалися хлопці.

— Який-який, — сердився Михась, підозрюючи, що йому не вірять. — Такий, як його батько.

— То, може, цей-во… він і полетів? — спитав Петро Гультайчук.

— Хто?

— Франко.

— Може, й він. То такий, — повторював Михась Проців.

Кілька далеких гарматних ударів вітер доніс десь від Білої Церкви. Осип Станімір був переконаний, що то отаман Зелений привітав авангард денікінців, котрі також рвалися до Києва лівим і правим берегом Дніпра. Від корпусного начальника штабу Льобковіца сотник Станімір довідався, що до Білої Церкви підійшла Терська пластунська бригада Добровольчої армії. Отаман Зелений зі своєю Дніпровською дивізією не був пов’язаний воєнною «дипльоматією», через те діяв на власну руку, як підказувало серце. А серце казало, що чужинець є чужинець і ще жоден із них не приходив до нас із добром. Хай він буде червоний чи білий, сірий чи жовтий, а якщо попер на твою землю, то не питай у нього, що він думає робити далі, а покажи заброді, почім фунт свинцю на українському ярмарку.

На позиціях галичан було тихо, хоч надворі зірвався заледве не буревій. На сільському шляху вітер хмарами гнав пилюгу, жбурляв нею межи очі, пісок скрипів на зубах. Шумів-стогнав ліс, щось аж гупало в ньому, вітер чухрав із дерев ще зелене листя, відчахував гілля. На деяких хатах позривав сніпки.

Цей-таки вітер підхопив і десь поніс половину Марусиного війська разом з отаманшею. Чи не до Зеленого в гості подалося непосидюче товариство? Хоча половина лишилася на місці — теж «тримали позицію», сторожували повстанський табір.

На вечір стихло, поручник Гірняк, узявши у вістового коня, поїхав до Плиски, до того містка, з якого вчора якась невідома сила вкинула його у воду. Хотілося ще завидна роздивитися на ті лози, на те місце, де він подорослішав на ціле щастя. Мирон дивувався такій несподіваній щедрості долі й думав, що вона, ця доля, за свій невимірний дар може заправити й велику ціну. Можливо, саме це попередження Маруся побачила у своєму сні.

Він пустив коня пастися, сам же перейшов місток, який був мокрий і слизький — на