Василь Миколайович Шкляр - Маруся

— Я розповів — воно й приснилося, — сказав Мирон. — Звичайна річ.

— Ні, — хитнула вона головою. — Сон попереджає. А коли є попередження, лиха можна уникнути. Мусите бути обачним.

На протилежному березі у верболозах тонко цівкнула пташка. Маруся прислухалася, ніби для неї то був якийсь знак.

— У нашому становищі важко бути обачним, — сказав Мирон. — Чоловік стріляє, а кулі мітить Бог. Тому фортуна частіше всміхається безоглядному, ніж обережному. Хіба ні?

— Так, — погодилася вона. — Але пам’ятайте мою засторогу. Обачний — не означає легкодухий.

— А ви?

— Що — я?

Він не одразу зміг пояснити своє запитання. Воно його хвилювало відтоді, як побачив її уперше, але не вкладалося в жодні слова.

— Минулого разу ви сказали, що не мали вибору. Чому?

— Моїх трьох братів убили.

— Але чому ваші люди, де стільки кмітливих і хоробрих чоловіків, обрали отаманом дівчину?

— Вони вже нікому не вірили, — сказала Маруся. — Після того, як усі троє загинули через зраду.

— Добре, не вірили. Та хіба вони не знали, що вам загрожує те саме?

— Я прийшла до них не з гімназії. Козаки вже знали мене, багатьох я сама загітувала до загону. До того ж прізвище Соколовських для них стало гаслом. Тому довго не думали: немає Соколовського, то хай Соколовська буде. Що б ви зробили на моєму місці? Відмовилися?

Вона знов побачила розпалені гнівом обличчя. Зібралися біля Дівич-гори кінні й піші. Очі горіли похмурим вогнем. Не було Матея Мазура й Тимоша Корча. Максим Бидюк упав на коліна: «Братці, не знав я! Убийте мене, заріжте, а я не знав, чого Корч приїхав». — «Розберемося, — сказав Санько Кулібаба. — Не минеться нікому!»

Білий кінь гарцював, роздуваючи ніздрі. Це вже четвертий отаман сидів у його сідлі. «Соколовська! Соколовська! Більше нікого не хочемо!» — кричали козаки. Вона приострожила Нарциса й вискочила на схилок Дівич-гори, щоб усі її добре бачили й чули. Подякувала за довіру й сказала, що хай із нею зостаються лиш ті, хто не збирається триматися хатнього припічка. «Ми не будемо оберігати тільки свої села, ліс і себе в ньому, — сказала вона. — Ми підемо на велику війну за Україну. Підемо на Київ! Якщо комусь це далеко, нехай чухає матню на печі», — глузливо промовила вона, і козачня, яка щойно кипіла гнівом, покотилася зо сміху. «Хто хоче чухмарити матню, нехай вийде наперед!» — гукнув великий, як копиця, Микита Шульга. Не вийшов ніхто. «І ще одне, — насамкінець сказала вона. — Віднині називайте мене Марусею!»

— Чому Маруся? — спитав Мирон.

— Вам не подобається?

— Ім’я красиве, а що в ньому?

— Це найупертіше жіноче ім’я[25], — сказала вона.

— Ви вперта?

— Ні, я непокірна.

Після заходу сонця на поверхні річки почала гуляти дрібна риба. Червонопера пліточка, підстрибнувши над водою, впала на широкий листок латаття. Трішки поборсалася й знову булькнула в річку.

На тому березі у верболозах знов зацвіркала пташка.

— Ви знаєте, хто це? — спитала Маруся.

— Де? — не зрозумів Мирон.

— На старій вербі. Плиска до нас озивається.

— Плиска — це річка.

— Та ні, — Маруся здивовано подивилася на Мирона. — Пташка так називається, як і ця річка. Ви ніколи не чули про плиску?

— Ні, — сказав він. — Це тутешня назва?

— Яка тутешня? Суща українська назва. По-московському трясогузка.

— Вперше чую.

— А одуда знаєте?

— Одуда знаю, — сказав Мирон. — У нас навіть є один стрілець на прізвище Одуд.

— У моєму селі цього птаха називають московською зозулькою.

— За що його так?

— Бо він весь час туркотить: «вот-вот, вот-вот».

Мирон засміявся. І з московської зозульки, і тому, що йому стало легко з Марусею. Він говорив уже своїм голосом.

— Як так виходить, що ваш загін завжди з’являється нам на підмогу в найтяжчу хвилину? Тоді біля Фастова ніхто вже не сподівався на диво.

— Даремно, — сказала вона. — На диво завжди треба сподіватися.

— Але підоспів не хто інший, а ви. Чому?

— Ми ж на конях! А кіннота мусить пильнувати піших. Особливо з тилу, хіба ні?

Вона сказала правду, але не відповіла на його запитання.

— Де ви цього навчилися?

— Хіба цього вчаться?

— А тоді, під дощем… Станімір сказав, що ваш кавалерійський маневр треба вписати до військових підручників.

— Він перебільшує. Але передайте сотникові, нехай не гнівається, коли ми іноді пропадаємо. Це не від партизанської вольниці. Річ у тім, що кінь не такий витривалий, як людина. І коли його вчасно не нагодуєш, не даси відпочити, тоді не сідай у сідло. Бо згубиш і його, і себе.

— Чоловік витриваліший за коня?

— Авжеж, — сказала вона. — Людина двожильна, а кінь — істота ніжна й вибаглива. Так, він сильний, прудкий, розумний, але потребує уваги й любові. Без любові кінь стає шкапою.

— А людина?

— Людина твердіша, — сказала Маруся.

Він згадав Київ, згадав початок першої війни з большевиками, коли їх з Осипом приділили до гарматної півбатареї поручника Яреми. Прийшовши до артилерійських касарень, вони вжахнулися безладу, який панував там повсюдно. Майдани й вулиці мітингували, військовики також сперечалися на трибунах, якою має бути їхня революційна рада і влада, а тут, біля касарень, пропадало занедбане військове майно, іржавіли прикидані снігом гармати, зяяли розбитими вікнами пограбовані харчові комори. І хотілося вже завити, коли вони зайшли до артилерійської стайні, де було по коліна гною, і побачили трупи коней, між якими подекуди ще подавали ознаки життя схожі на скелети тварини. Одна коняка тикалася храпом у гній, намацавши там соломину, а решта, приплющивши засльозені очі, покірно чекали скону. Довкола валялася втоптана у гній кінська збруя, гарматні набої, кулеметні стрічки… А скільки часом важить один набій?

— Може, й так, — сказав Мирон. — Зрештою чоловік приручив коня, а не навпаки.

Короткий серпневий вечір погас. Берег спорожнів, не видно було нікого й там, де шевці мочили шкіру. Тільки білий кінь скуб лугову траву, форкаючи на комашню, що лізла йому до рота і в очі.

— Підемо? — спитала Маруся, дивлячись по той бік річки, де в густій сутіні кущі верболозу скидались на пагорби.

— Сказати правду?