Василь Миколайович Шкляр - Маруся

річці погуляла висока хвиля. Під кущем верболозу, де він учора викручував своє шмаття, Мирон побачив оберемок прив’ялої трави, наче її хтось нагорнув тут для постелі. Роззирнувся і зрозумів, що це вітер наробив шкоди господареві, котрий поскладав скошену отаву в стіжки поза лозами. Вітер розкидав копички, і цілі оберемки отави позаплутувалися в кущах верболозу. Мирон ліг долілиць і глибоко вдихнув гірко-солодкий дух скошеної трави.

***

Маруся з’явилася, коли стемніло.

На містку тонко дзенькнули її остроги.

Від неї пахло вітром і димом. Обличчя було загадковим. Як у дівчини, котра «щось знає».

— Де ви, панно, сьогодні гуляли? — спитав він.

— Розважалася, — сказала вона. — З козаками.

— І як?

— Добре. Усі живі. Я бачила Ангела.

— З крилами?

— Ні, замість крил у нього за плечима була рушниця. Я бачила отамана Ангела. Він із лівого берега Дніпра перескочив на правий. Справді красивий, як ангел[27].

— Сподобався?

— Поцілуй мене, — попросила вона. — Ох ти ж горе моє несміле. Якби не вкинула тебе в річку, то й досі не знав би, що робити.

Її губи були холодними, а рот тремтливо-гарячий.

— Як — укинула? — перевівши подих, спитав Мирон.

— А так, навмисне. Хіба ти не здогадався?

— Жартуєш.

— Ні, — сказала вона. — Мені було не до жартів. Не думай про мене погано. Ти ж не шкодуєш, що ми впали у воду?

— Питаєш.

— Буде нам з тобою що згадати, еге?

— Як ти впіймала ту пташку?

— Дуже просто. Плиска, вона ж як дитина. Коли заплющує очі, думає, що її ніхто не бачить. Тільки треба вміти підійти до неї.

— Я думав, що ти чаклунка.

— Це ти настелив нам постіль?

— Ні, вітер.

— Ну, звісно, ти б не наважився. Правда ж?

— Хіба мужність у цьому? — спитав він.

— Не знаю.

— Мені здається, що в іншому.

— Скажи, якщо знаєш.

— Мужність там, де любов.

Підлітком Мирон записався у товариство «Сокіл», де він був першим у стусані[28]. Там йому казали, що мужність — то є поготівля до саможертви заради Вітчизни. Іншого пояснення Мирон не шукав. Тепер же він знав, що мужність і самопосвята — то не одне й те саме.

— Пробач, я була зухвала, — сказала вона й лягла на отаву. — Іди до мене.

Ніч посвітлішала. Над ними тремтіли великі, як яблука, зорі.

— Учора я подумала, що може так вийти… що нас не стане. Чи, може, когось із нас. І гріхом буде не те, що ми поєднаємося. Гріх буде в тому, що цього не станеться.

— Ми проживемо сто років, — сказав він.

— Ні, я знаю, що вік мій недовгий. І ти це знаєш. Тому я хочу кохати.

— Чому ти обрала мене?

— Хіба ж я знаю? Це доля, — сказала вона.

Він узяв її обличчя у свої долоні і глибоко подивився Марусі в очі.

— Тоді будь мені нареченою.

— Чому нареченою? Ми будемо чоловіком і жінкою. Навіть тоді, коли будемо далеко одне від одного. То ж нічого, що ми невінчані?

— Прийде час — повінчаємося, — сказав він.

— А в тебе… було вже таке?

— Ні.

— І ти нікого не кохав? Якщо збрешеш, я почую.

— Це було один раз.

Він розповів їй про панночку Жолю. Вона була кількома роками старша за нього, але так подобалася Миронові, що він хотів, аби в неї згоріла хата. Товариство «соколів» займалося не лише спортовим вишколом, але й боролося з пожежами. Якби зайнялася солтисова хата, в якій жила панночка Жоля, він, Мирон, першим би кинувся на допомогу й на руках виніс би Жолю з полум’я, незважаючи на те, що вона була дуже пишна в тілі. Однак солтисова хата ніяк не хотіла горіти, а Мирон був занадто чемним хлопцем, аби запалити її самому. Тому Жоля незабаром вийшла заміж за іншого. Коли вона поїхала зі своїм нотарем аж до Відня, Миронові хотілося плакати. Йому тоді було тринадцять років, він уже завзято займався стусаном і постійно ходив з розквашеним носом та синцями попід очима. Кому такий кавалер сподобається?

— Ти шибеник, — сказала Маруся.

— Ну який же я шибеник? Навіть не наважився запалити ту хату.

— Ти запалив… мою.

Вона милувалася на його м’язисте, широке у грудях тіло, яке при світлі місяця теж було наче вилите з міді. Маруся ніяк не могла зрозуміти, чому оголений чоловік видається більшим, аніж зодягнутий, тоді як гола жінка, навпаки, показує на тендітнішу. Так, вночі все видається більшим — і люди, і коні, й дерева, але то на віддалі в темряві, а тут він лежав біля неї на відстані поцілунку й був такий великий, що Маруся могла заховатися у нього під пахвою. Вона так і зробила, і, вдихаючи терпкий дух його шкіри, думала, що немає нічого певнішого за незворушний спокій у міцному чоловічому тілі.

Його смаглява рука на її білих грудях здавалася чорною, як у мавра. Маруся всією собою вслухалася в доторки тієї руки, від яких у лоні пробігав болісний лоскіт.

— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Пам’ятай про це завжди. Особливо, коли буде тяжко.

— Я й так пам’ятаю про тебе щохвилини.

— У нас попереду багато несподіванок і небезпек. Можливо, зараз про це не треба говорити, але я тебе прошу. У найтяжчу хвилину згадуй мене. Може так статися, що ми довго не будемо бачитись. Та я тебе чутиму на відстані. Ось, візьми.

Маруся поклала в його долоню невеличкий камінчик, завбільшки з горобине яйце, брунатного кольору із золотими смужками. У ньому, окрім коричневого й золотого, спалахували сині, червоні, зелені іскорки.

— Це соколине око, — сказала вона. — Я знайшла його на Дівич-горі, де колись було язичницьке капище. Це оберіг, він має магічну силу. Ще волхвам допомагав бачити в темряві й досягати задуманого.

— Соколине око? — перепитав Мирон, мимоволі згадуючи її прізвище. — Так називається цей камінчик?

— Саме так. Буває ще тигрове око, а це соколине. Чуєш, яке воно тепле?

— Чую.

— Цей оберіг зменшує ризик. Коли почуєш, що він холодний і важчий, тоді стережися.

Соколине око дивилося на нього з долоні, але в тому, що казала Маруся, він не бачив