Жюль Верн - Діти капітана Гранта

– То звідкіля ж цей шум? – запитав Том Остін. – Хіба ви не чуєте, як він наближається?

– Чи не лавина це, часом? – припустив Мюльреді.

– Ні! – заперечив Паганель. – Це справжнє звірине завивання.

– Побачимо, – сказав Гленарван.

– І побачимо зі зброєю в руках, – додав майор, беручи свій карабін.

Усі вибігли з касучі. Настала темна і зоряна ніч. Ще не зійшов на горизонті щербатий диск спадного місяця. Північні та східні вершини потопали в мороці, і можна було розгледіти химерні контури кількох найближчих круч. Завивання переляканих звірів наближалося. Воно долинало з боку занурених у темінь гір.

Що ж там відбувалося? Раптом на плоскогір’я обрушилася несамовита лавина живих істот, збожеволілих од жаху. Сотні, тисячі тварин мчали наосліп з оглушливим шумом. Щойно Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси встигли попадати на землю, як живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, який уночі бачив краще, ніж удень, і який і далі стояв, аби ліпше розгледіти, миттю збило з ніг.

У цю мить пролунав постріл. Майор стріляв навмання. Йому здалося, що якась тварина впала за кілька кроків од нього, тоді як усе стадо в нестримному пориві стрімко мчало схилами, освітленим відблиском вулкана.

– А! Он де вони! – пролунав раптом голос Паганеля.

– Хто це «вони»? – запитав Гленарван.

– Та мої окуляри. Дідько їх забирай! Як їх не втратити в такій веремії!

– Вас не поранено?

– Ні! Пом’ятий трішки. Навіть не знаю, ким.

– Ось ким, – відгукнувся майор, волочучи за собою підстрелену тварину.

Усі поквапилися до касучі, аби при світлі вогнища розгледіти Мак-Наббсову здобич.

Це був красивий звір, схожий на невеликого верблюда, тільки без горба. У нього була витончена голова, струнке тіло, довгі тонкі ноги, шовковиста ясно-кавового кольору шерсть із білими плямами на череві.

Поглянувши на нього, Паганель одразу ж вигукнув:

– Це гуанако!

– Що таке гуанако? – запитав Гленарван.

– Тварина, придатна до вживання, – відповів Паганель.

– І смачна?

– Дуже. Їжа, гідна богів Олімпу! Я знав, що у нас на вечерю буде свіжина! І яка свіжина! Але хто ж оббілує тушу?

– Я, – відгукнувся Вільсон.

– Чудово! А я беруся приготувати печеню, – відповів Паганель.

– То ви ще й кухар, пане Паганелю? – запитав Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, адже я француз, а кожен француз трішки кухар.

За п’ять хвилин Паганель уже розкладав на розжареному вугіллі вогнища великі шматки дичини. А вже за десять хвилин він подав товаришам апетитно засмажене філе гуанако. Усі приготувалися уплітати м’ясо за обидві щоки. Та ледь скуштувавши його, мандрівники, на великий подив географа, скривилися від огиди.

– Фе! – сказав один.

– Зовсім не їстівне! – додав інший.

Бідолашний учений, скуштувавши своєї смаженини, змушений був погодитися, що подібна печеня була неїстівна навіть для голодних людей. Товариші взяли його на кпини, вдосталь насміявшись над «їжею богів», до чого вчений поставився досить м’яко. Він сам сушив собі голову, прагнучи зрозуміти, чому справді смачне м’ясо гуанако перетворилося на таке неїстівне. Раптом його осяяв здогад…

– Я зрозумів! – вигукнув він. – Зрозумів, нехай йому біс! Я знаю тепер, у чому річ!

– Мабуть, це м’ясо дуже довго лежало? – спокійно запитав Мак-Наббс.

– Ні, нестерпний майоре, на жаль, воно дуже довго бігло, і як я раніше не допетрав!

– Що ви хочете цим сказати, пане Паганелю? – запитав Том Остін.

– Я хочу сказати, що м’ясо гуанако смачне, лише коли тварину вбито під час відпочинку, але якщо за нею довго полювали і тварина чимало пробігла, тоді її м’ясо неїстівне. Отже, за огидним смаком нашої печені я можу припустити, що ця тварина, як і все стадо, примчала здалеку.

– Ви впевнені в цьому? – запитав Гленарван.

– Цілком певен.

– Яке ж явище природи могло так сильно налякати тварин, що вони покинули лігва, де їм належало б спокійно спати?

– На це, мій любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Як на мене, годі шукати пояснень, ліпше лягаймо спати. Я просто вмираю від утоми! То що, майоре, спатимемо?

– Спатимемо, Паганелю!

Підкинувши лишайника у вогнище, мандрівники позагорталися в пончо, і незабаром у хижі залунало богатирське хропіння, причому найгучніше серед цього гармонійного оркестру виділявся бас ученого географа.

Тільки Гленарван не стулив повік. Його гризла якась непоясненна тривога. Думки мимоволі поверталися до стада гуанако, яке мчало геть через незрозумілий жах. Їх не могли переслідувати хижі звірі – на такій висоті їх майже немає, годі шукати тут і мисливців. Що ж викликало такий жах у тварин, що погнало їх до прірв Антуко? Що за причина? Гленарван передчував небезпеку.

Проте мало-помалу під впливом напівдрімоти його тривожні думки змінило сподівання. Взавтра він зі своїми супутниками опиниться біля підніжжя Кордильєрів. Саме там розпочнуться справжні пошуки капітана Гранта, і незабаром вони увінчаються успіхом. Він мріяв про те, як звільнять із полону капітана Гранта і двох його матросів. Одна по одній у його уяві поставали ці картини, але щохвилини його відволікало від них то потріскування іскорки, яка вилітала з вогнища, то яскравий спалах полум’я, що освітлював обличчя сплячих товаришів. Проте тривожні передчуття дедалі сильніше обіймали чоловіка. Він напівсвідомо прислухався до звуків, що долинали ззовні.

Раптом йому почулися віддалені глухі загрозливі гуркоти, подібні на грім, але вони линули не з неба. Либонь, це гроза, що вирувала десь гірськими схилами, на кілька тисяч футів нижче за вершину. Гленарван вирішив переконатися в цьому, тож вийшов із касучі.

Зійшов місяць. Повітря було прозоре і нерухоме. Ніде не видно жодної хмарки. Лише подекуди миготіли відблиски вогнедишного вулкана Антуко. Ні грози, ні блискавок. Високо в небі мерехтіли тисячі зірок. А між тим гуркоти не вщухали. Здавалося, вони наближалися і мчали поздовж Кордильєрів. Гленарван повернувся до касучі. Його як і раніше турбувало питання, що спільного між цим підземним гулом і втечею гуанако.

Чи не було друге наслідком першого? Він поглянув на годинник. Була друга година ночі. Не маючи беззаперечних доказів, що їм справді загрожує якась небезпека, він не розбудив утомлених товаришів, які спали мертвим сном, і сам на кілька годин поринув у важку дрімоту.

Раптом страхітливий гуркіт звів його на ноги. То був оглушливий шум, подібний до скреготу незліченної кількості возів, які хисткою бруківкою везли ящики з артилерійськими снарядами. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт кудись зникає з-під його ніг; касучі захиталася, стіни розітнули тріщини.

– Тривога! – крикнув він.

Його супутники, пробуджені страшним гуркотом, сповзали вниз крутим схилом гори. Світало, і мандрівники побачили страшну картину.

Гірський рельєф раптово змінився: гори стали нижчими; їхні гострі вершини несамовито розхитувалися, а потім зникали,