Жюль Верн - Діти капітана Гранта

на ноги, неспроможний був іти, тож повз навкарачки. Зрозуміло, що незабаром буде край тривалому підйому, і Гленарван із жахом думав про неозорі сніжні простори, про холод, про вечірні сутінки, що заволокли ці пустельні вершини, про прихисток на ніч, як раптом майор зупинив його і спокійно промовив:

– Хижа.

Розділ XIII. Спуск із Кордильєрів

Будь-хто на Мак-Наббсовому місці сто разів проминув би цю хижку, навіть не запідозривши про її існування. Занесена снігом, вона майже не виділялася з-поміж довколишніх скель. Довелося її відкопувати, на що знадобилося півгодини наполегливої праці Вільсона та Мюльреді, і маленький загін поспішив там сховатися.

Касуча, побудована індіанцями, була складена з адоба – виду цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба з дванадцятифутовими гранями і стояла на вершині базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до входу, єдиного отвору в хатині. Хоча цей вхід був дуже вузький, урагани, сніг або град під час гірського буревію все ж проникали в хижу.

Тут могли вільно розміститися десятеро, і якщо у період дощів стіни хижки слабо захищали від вологи, то в цю пору року вони певною мірою захищали від різкого холоду. Крім того, пічка та димар із сяк-так складених цеглин давали можливість розпалити вогонь і успішно боротися з холодом.

– Ось і притулок, може, не вельми зручний, але доволі реальний, – промовив Гленарван.

– Та це палац! – вигукнув Паганель. – Бракує лише варти і придворних. Ми почуватимемось тут чудово.

– Особливо, коли у пічці запалахкотить яскравий вогонь, – додав Том Остін. – Адже ми не лише зголодніли, а й промерзли, особисто мене добряча в’язка дров потішила б більше за шмат дичини.

– Ну що ж, Томе, постараємося роздобути паливо, – відгукнувся Паганель.

– Паливо – на вершині Кордильєрів? – перепитав Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.

– Оскільки в касучі палили багаття, то, мабуть, десь поблизу є якесь паливо, – зауважив майор.

– Наш друг Мак-Наббс має рацію, – промовив Гленарван. – Готуйте вечерю, а я візьму на себе обов’язки дроворуба.

– Ми з Вільсоном приєднаємось до вас, – оголосив Паганель.

– Якщо буду вам корисний… – зірвався з місця Роберт.

– Ні, відпочивай, мій хоробрий хлопчику, – відповів Гленарван. – Ти станеш справжнім чоловіком уже тоді, коли твої однолітки все ще будуть дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі.

Була шоста вечора. Мороз добряче щипав попри цілковите безвітря. Блакитне небо поступово темніло, і останні промені призахідного сонця осявали гострі вершини гірського хребта. Паганель захопив із собою барометр. Падіння ртутного стовпчика барометра відповідало висоті 11 700 футів, отже, ця частина Кордильєрів була нижча за Монблан лише на 910 метрів. Якби в цих горах треба було долати такі ж труднощі, якими на кожному кроці рясніє велетень Швейцарії, якби бурі й завірюхи озброїлися проти них, то, ясна річ, жоден мандрівник не перевалив би через могутнє гірське пасмо Нового Світу.

Гленарван і Паганель, піднявшись на порфірну кручу, оглянули горизонт. Вони перебували на самісінькій вершині головного хребта Кордельєрів, і перед ними лежав простір площею 40 квадратних миль. Пологим східним схилом можна було легко спускатися. Вдалині поздовжні смуги каменів і валунів, відтіснені обвалами льодовиків, утворили величезні ланцюги морен.[28]

Сонце сідало за обрій, і долини Колорадо поступово занурювались у густі сутінки. Освітлені сонячними променями, один по одному поступово згасали виступи ґрунту, скелі, шпилі. Помалу весь східний гірський схил занурився в пітьму. На заході відроги гірського кряжа, що підтикають бічну стіну схилу, ще освітлювалися променями призахідного сонця. Скелі й льодовики сліпили так, ніби купалися в променях денного світила. На північ хвилеподібно спускався ряд вершин; непомітно зливаючись одна з одною, вони утворили вихлясту смугу. Смуга губилася десь удалині, уподібнюючись до невиразної лінії, проведеної чиєюсь невмілою рукою. А от на півдні картина була прекрасна, і в міру наближення ночі, вона набирала дедалі величніших обрисів. Внизу виднілася дика долина Торбідо, за дві милі від неї панувала гора Антуко із зяючим кратером. Вулкан страхітливо ревів, немов біблейський Левіафан, вивергаючи клекотливу пару, змішану із клубами вогненної сажі. Гори, що оточували його, здавалося, охопило полум’я. Град розжареного каміння, хмари червонавого диму, ракети лави – все зливалося у вогняні снопи. Щохвилинно зростав величезний промінь світла, і сліпучі заграви заповнювали своїм різким віддзеркаленням весь неосяжний горизонт. Присмеркове сонце, поступово втрачаючи світло, потопало в мороці, немов згасаюче світило.

Імпровізовані дроворуби – Паганель і Гленарван – раптом відчули себе вправними малярами; вони, напевно, ще довго захоплювалися б дивовижною картиною боротьби вогнів земних із вогнями небесними, але менш захоплений Вільсон повернув їх до реалій. Дерев ніде не було, проте, на щастя, скелі були вкриті бідненьким сухим лишайником. Ось ним вони й запаслися вдосталь, та ще й рослиною льярета, коріння якої непогано горить. Щойно дорогоцінне паливо занесли до касучі, одразу ж набили ним пічку. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче було підтримувати його. Сильно розріджене повітря містило мало кисню для горіння – принаймні так пояснив майор.

– Втім, – додав він, – вода тут закипить не при 100 градусах, а раніше; шанувальникам кави, звареної на воді, що закипає при 100 градусах, доведеться вдовольнятися меншою температурою, бо кава закипить при температурі нижче за 90 градусів, адже пониження точки кипіння дорівнює приблизно одному градусу на 324 метрів підйому.

Мак-Наббс мав рацію: термометр, опущений у закипілу воду, показав усього лише 87 градусів. Усі з насолодою попили гарячої кави. Сушене м’ясо не викликало особливого задоволення у присутніх, на що Паганель зробив зауваження, таке ж розсудливе, як і даремне.

– Так, – сказав він, – слід визнати, що шматок смаженої лами смакував би зараз ліпше. Кажуть, ця тварина замінює бика і барана. Мені вельми кортить знати, чи замінює її м’ясо добротний біфштекс.

– Як! Ви незадоволені нашою вечерею, пане Паганелю? – запитав Мак-Наббс.

– Я в захваті, поважний майоре, але зізнаюся, що дичина смакувала б більше.

– То ви сибарит[29], – озвався Мак-Наббс.

– Не заперечую, майоре, та я певен, що й ви не відмовилися б од біфштекса!

– Ваша правда! – погодився майор.

– А якби зараз вас попросили попри холод і пітьму вирушити на полювання, ви пішли б?

– Звісно. Як ви того хочете…

Не встигли Мак-Наббсові друзі подякувати і сказати, що не зловживатимуть його безмежною люб’язністю, як раптом почулося віддалене завивання. Воно не припинялося. Здавалося, завивали не окремі тварини, а стадо. Географ припустив, що провидіння, надавши їм прихисток, прагне забезпечити їх ще й вечерею. Та Гленарван швидко повернув його до реальності, нагадавши, що на таких висотах чотириногих