Христина Лукащук - Курва

Уже стемніло, коли замкнула офіс. Міркувала над тим, яким шляхом іти додому, аби траплялися найбільш освітлені вулиці. Я не в тому віці, коли хочеться пригод. Раптом назустріч двоє колишніх співробітників. Петро, з яким ми починали, і Володя, котрий прийшов трохи згодом. Петро ледве на ногах тримається.

– Хлопці, привіт! – вітаюся.

Безнадійно.

– Петре, ти що, більше зі мною не знаєшся? – борюся за своє існування.

Чоловіки спинилися. Сфокусували погляди.

– Мартуха! Ти?! – Петро, ледве ворочаючи язиком.

– Я. А хто ж? – тішуся, що мене нарешті признали.

– Марто, ти… ти… справжня… – Петро намагається відшукати серед алкогольних випарів властиве слово, – справжня… курва.

Ну от і маєш. А так гарно все починалося. Може, краще хай не впізнають?

– Він хотів висловити щире захоплення, Марто, – виправдовує його Володька, – вибач, ми сьогодні святкуємо вчорашній футбол.

– Нічого, я вас розумію, – чесно, бо відчайдушно намагаюся второпати, що ж таке коїться. Зі мною. З ними. Зі світом.

– Ти нне те щооо куууррва як ккууррва… – пробує своєрідно виразити захоплення моїм виглядом чоловік.

– Так, так, я тебе розумію, – перебиваю, бо насправді боюся почути щось ще більш відверте, – це у твоїх устах повинно звучати як найвищий ступінь похвали із серії «курва з клясою[14]», – намагаюсь і я жартувати в заданій тональності.

– О-о-о-о, точно, – заревів Петро і вдячно кинувся до мене, – в саме серце. Дай-но тебе обійму за це…

Я відсахнулася. Мимохіть. Мимоволі прискорила крок. Чи в інших усе буває по-іншому?

Уже три місяці працюю не покладаючи рук. Починаю розуміти, що сидіти за столом у когось за спиною, бачити всі недоліки, думати, що ти зробила б краще, – набагато простіше, ніж налагоджувати справу самій. Багато замовлень, купа роботи, але особливих фінансових звершень не видно. Поки що тільки аванси, жодного закінченого проекту. Гроші йдуть на комунальні послуги, оренду приміщення, поточні витрати. І ось, коли на фініші одне з найсерйозніших замовлень – торговельний центр у приміській зоні Львова, приходить лист зі структури, яка бореться зі злочинами у сфері торгівлі людьми. Я тоді необачно розсміялася. Мабуть, помилилися. Зателефонувала до друга-юриста, і ми хвацько, попиваючи каву, відписали листа, що, мовляв, хлопці, ви таки помилилися, бо в мене все чемно і законно, а якщо вам таки потрібний стан мого рахунку та решта внутрішніх документів, то прошу послатися на закон, котрий такі дії з вашого боку передбачає.

Відповідь не забарилася. Мені зателефонували на номер мобільного телефону і запропонували зустрітися. Я погодилася, бо жодного гріха за собою не відчувала. Двоє молодих хлопців без усмішок на блідих обличчях та без особливих вступів і п’яти японських запитань ввічливості стали мені пояснювати, які покарання передбачаються за порушення законів.

– Вибачте, Василю Петровичу, – я звернулася до менш активного, – яке відношення архітектура має до торгівлі людьми?

Я й досі всміхалася, бо чекала, що ось хтось щось скаже, усі з того посміються, чоловіки вибачаться, що потурбували чесного підприємця, який справно сплачує податки, і ми тихо-мирно розійдемося. Та все було не так просто.

– Між документами, які ви подавали для виготовлення ліцензії, був лист, де засвідчено, що у вас працюють троє людей, – впевнено провадив активніший, Сергій Миколайович.

– Мабуть… – Я все ще не вірила, що це серйозно, і готова була погодитися з усім, що молодики мені інкримінують, аби це непорозуміння закінчилося якомога швидше і його можна було забути, як страшний сон. – Але я робила все, що від мене вимагалося. Жодної самодіяльності…

– Проте вам вдалося отримати ліцензію шляхом обману або ж ви приховали прибутки, які не оподаткували, – мляво, але чеканячи кожне слово, наче зачитуючи вирок, прорік Василь Петрович, з якого я не зводила погляд.

Попри всю недоречність ситуації, попри страх, який почав буравити мою затишну серцевину та розростатися з некерованою швидкістю від раптового усвідомлення того, що не все, виявляється, так просто, як мені видавалося, я з цікавістю розглядала по черзі обох чоловіків. Вони хоч і не набагато, але таки молодші за мене. Привабливими їх назвати важко, але й знайти якісь виразні недоліки непросто. Я навіть собі подумала, що якби один із другим хоч би раз усміхнулися, то стали б схожими на пересічних обивателів нашого міста.

У Сергія Миколайовича, як він із притиском представився зі всією серйозністю, на яку було здатне ще зовсім юне обличчя, котрого й щетина як слід не бралася, безіменний палець прикрашала тонесенька і трішки наче завелика обручка. (На виріст? Так у дитинстві сім’ї з незавидним достатком купують дітям одяг на кілька розмірів більший, аби заощадити. Чи схуд, бідолашний?) Отже, є дружина. Усупереч обставинам я намагалася уявити собі цю молоду особу, яка опинилася поряд із позбавленим усмішок чоловіком, котрий, глибоко і непохитно вірячи в те, що здійснює геройський учинок, захищаючи країну, місто, звинувачував мене в усіх смертних гріхах. Яким же він може бути чоловіком, батьком, сином? Чи також ніколи не всміхається, чи таки, знявши личину героя, робиться простим мужчиною, сином селянина, і з притаманним простолюдинам темпераментом розповідає, як він упокорив жінку-архітекторку, що розгублено всміхалася, виструнчившись навпроти нього, наче на лінійці. Про вираз її очей, у яких бажання залагодити ситуацію ледве перекриває ненависть, що раз у раз з’являється в її погляді, але яку, зосередившись, усе-таки гасить. Яким був? Чи взагалі про роботу не розповідав. Навіщо це дружині? Чи так само, як закони, віддано захищав свідомість своєї другої половини від дрібних конфліктів, із яких складалася його місія?

Але що робив із прокльонами на свою адресу, якими так щедро з розпачу й безсилля жбурляли йому в спину підприємці, змушені-таки віддати левову частку своїх заробітків? Ніс до кнайпи, де заливався дорогим алкоголем (міг собі це дозволити, адже таких, як він – одиниці, а підприємців, яким потрібно утримувати сім’ї, – сотні, навіть тисячі), увірувавши, що це допоможе йому уникнути алкоголізму та цирозу печінки? Чи в борделі? Вишукані, гламурні, закритого типу, замасковані під сауни та спортивні комплекси? Чи думка, що він і справді викорінює зло, назавжди приросла до його свідомості?

Я уявляла, як його дружина – невеличка тендітна білявка (бо як же інакше?) – молитовно склавши руки на грудях, виглядає щовечора з вікна свого коханого, який чомусь забарився. Вона томиться від невідомого та губиться у здогадах, бо ж знає: її чоловік – герой, а якщо поки ні, то дуже-дуже швидко ним стане, адже він такий серйозний і цілеспрямований… На плиті стоїть зварений борщ на свинячих ребрах, заправлений півлітрою домашньої сметани (теща передала), а