Юлія Сергіївна Тагліна - Михайло Грушевський

доля М. Грушевського. Лише тепер вдалося розшукати документи, що проливають світло на останній період його життя. Як вже говорилося, його заарештували у Москві 23 березня 1931 року. Проте до останнього часу було невідомо про епізод, що трапився напередодні арешту.

Справа в тім, що М. Грушевський 19 березня 1931 року у Москві пішов до Олександра Шумського, як до голови ЦК працівників освіти СРСР. Академік просив допомоги, оскільки дізнався, що поки він у Москві, його виселяють із київської квартири. О. Шумський, колишній нарком освіти УСРР, який був давно знайомий із М. Грушевським, обіцяв допомогти. Інше прохання вченого полягало в тому, чи не допоможе йому О. Шумський підшукати якусь роботу у Москві, «допоки все не з’ясується».

О. Шумського, напевно, налякало це прохання, і він вирішив повідомити самого Сталіна про цю зустріч і розмову. Того ж дня він написав листа, в якому є така інформація: «На моє питання, що саме з’ясується і які мотиви його рішення, він заявив, що у Києві дуже багато чуток про близьку війну і надто тривожна атмосфера, а тому він хоче перебратися до Москви. Важко сказати, чи є цей мотив дійсною причиною до втечі з Києва, оскільки він багато плакався на неможливі умови для роботи. Безсумнівне лише те, що поведінка цього старого відбиває панічні настрої частини української інтелігенції. По суті, на його прохання я йому відповів, що, оскільки він не знає, де і що він хотів би робити, то мені буде важко його куди-небудь адресувати і порадив йому подумати над цим питанням».

Та думати М. Грушевськомупро своє працевлаштування довго не довелося: всі плани порушив арешт.

Зберігся російськомовний машинописний варіант протоколу допиту обсягом чотири сторінки, на кожній з яких є підпис М. Грушевського і рукописне підтвердження, що окремим виправленням у протоколі можна вірити. На багатьох документах, зокрема, на доповідних записках, на доповідях про етапування М. Грушевського можна знайти такі примітки: «Відправлено тов. Сталіну». Це, безсумнівно, свідчить, що «вождь народів» слідкував за колізіями навколо академіка.

Збереглися і документі, що розкривають методи роботи слідчого І. Южного. Він, наприклад, на допиті Миколи Чечеля 4 березня 1931 року шантажував його «зізнаннями» М. Грушевського, хоча академік на той час ще не був заарештований. М. Чечель тримався і заявляв: «…Коли мені буде показано свідчення Грушевського, Лизанівського та Голубовича, писані їхньою власною рукою, де іде річ про мою належність до організації, то під цим підписуюсь. Я готовий своїм життям ручатись, що ані Шраг, ані Христюк, мої політичні однодумці, не діяли нічого ворожого проти Радянської влади, почавши від 1920 р. А коли вони робили, то робив і я».

Однак уже наступного дня після відповідної «обробки» М. Чечель визнав «свою приналежність до контрреволюційної організації, що мала на меті повалення Радянської влади, й до складу якої входили Христюк, Голубович, Євген Филипович, Лизанівський, Грушевський».

Грушевський розумів, що влада знову хоче використати його ім’я, авторитет у власних розрахунках. Розумів він і те, що все йде до чергового показового процесу і йому доведеться грати на цьому процесі провідну роль. І тоді Грушевський наважився на крок, який зруйнував задуми чекістів щодо проведення показового процесу: він спростував версію про наявність «УНЦ» і свою керівну роль у ньому.

Одним із свідчень незадоволення Москви невдалою спробою харківських чекістів зробити вченого лідером «УНЦ» можна вважати короткий, але виразний документ – службову записку від 19 квітня 1931 року начальника секретно-оперативного управління ОДПУ Ю. Євдокимова до В. Балицького. «Особисто тов. Балицькому. Надсилаю два документи: рапорт від 4.IV.31 і запис розмови т. Агранова з професором Грушевським від 15.ІV.31. До відома та належних висновків. Євдокимов».

Висновки, як ми знаємо, зробили: 50 осіб, обвинувачених в участі в «УНЦ», засудили у лютому 1932 року у «закритому порядку», а М. Грушевський залишився під пильнуванням ДПУ-НКВС не просто до кінця життя, а до його останніх хвилин.

Марія Сильвестрівна, приїхавши до Москви, не впізнала свого чоловіка, так він змінився. Він багато не говорив, але розказав тільки, що в Харкові його довго допитував слідчий Южний, увесь час загрожував, кажучи між іншим, що зашле дочку на Соловки на 10 років. «Якби ще раз отаке – не витримав би», – зірвалося у Михайла Сергійовича.

Із метою одержання інформації чекісти активно використовували агентуру. Одним із найцінніших для них агентів був колишній професор Ніжинського педінституту Костянтин Штепа, завербований ще у 1928 році. Він переїхав до Києва у 1930 році і був використаний як агент секретно-політичного відділу Київського обласного відділу ДПУ під псевдонімом «Медведєв» – для «розробки групи М. Грушевського».

Збереглися документи щоденного стеження за родиною Грушевських. За документами, він часто зустрічався із академіком Михайлом Сперанським (бібліотекою якого користувався), професором Миколою Дурново, професором Григорієм Ільїнським, професором В’ячеславом Ржигою та іншими особами переважно з академічного середовища. Саме цих осіб, як, до речі, і самого М. Грушевського, чекісти почнуть вписувати у контрреволюційну організацію «Російська національна партія». Незрозуміло, але М. Грушевського, який, за документами чекістів, поставав керівником «української контрреволюції» у Москві, «вписують» чомусь все-таки у «Російську національну партію».

У травні 1934 року міністр освіти УСРР Володимир Затонський офіційно звертається до секретарів ЦК КП(б)У Станіслава Косіора і Павла Постишева з нагадуванням про необхідність якось розв’язувати питання з М. Грушевським у Москві. Наближалася чергова сесія ВУАН, і Грушевського можна було б вивести зі складу академії. Однак «вожді» України дозволу на вигнання М. Грушевського з академії не одержали. Не чіпали академіка й у Москві, хоча «компромат» проти нього накопичувався буквально по годинах. Більше того, йому надають можливість поїхати на відпочинок. І 6 вересня академік виїхав із Москви, а 9 вересня 1934 року прибув разом із дружиною та донькою на станцію Мінеральні Води, звідки поїхав до Кисловодська.

Документи НКВС містять надзвичайно цікаві і цінні свідчення про контакти академіка під час його відпустки. В одному з перших повідомлень про його поведінку було зафіксовано, що Грушевський тримається відокремлено, ні з ким, крім доньки і дружини, не спілкується. Потім серед тих, з ким ще спілкувався вчений, називають професора Йосипа Полака із Московського геодезичного інституту, професора Володимира Равдинікса з Ленінграда, академіка Костянтина Воблого, який у той час також відпочивав у санаторії.

Є повідомлення про те, що Грушевський помер 25 листопада 1934 року о 2-й годині дня у Кисловодській міській лікарні імені О. Рикова, де він перебував у палаті № 2 із 3 листопада з діагнозом «злоякісний карбункул спини. Сепсіс». Збереглася повна історія хвороби вченого за номером