Едвард Ваді Саїд - Орієнталізм

Тут важливо насамперед те, що Азія говорить через посередництво і за допомогою європейської уяви, змальованої як переможна над Азією, цим ворожим «іншим» світом, розташованим за морями. Тут Азія наділяється почуттями порожнечі, втрати і катастрофи, що ніби винагороджують Захід за той виклик, який йому кинув Схід; і все це мовби просякнуте гірким жалем за тим, що в якомусь славетному минулому Азія почувалася краще, що вона була звитяжна у своїх сутичках із Європою.

У «Вакханках», можливо, найбільш азіатській з усіх аттичних драм, Діоніс вочевидь пов’язаний зі своїм азіатським походженням і з дивно погрозливими надуживаннями орієнтальних містерій. Пентея, царя Фів, знищують його мати Агава та її подруги вакханки. Кинувши виклик Діонісові тим, що не визнав ані його могутності, ані його божественності, Пентей накликає на себе жахливу кару, і п’єса закінчується тим, що всі визнають грізну владу химерного бога. Сучасні коментатори «Вакханок» не могли не відзначити надзвичайно широкий діапазон інтелектуальних та естетичних ефектів драми; ніяк не могли вони обминути увагою іще одну додаткову історичну деталь, а саме, що Евріпід «перебував під безпосереднім впливом того нового аспекту, якого мусили набути діонісійські культи у світлі чужоземних екстатичних релігій, пов’язаних із культами Бендіди, Кібели, Сабазія, Адоніса та Ісіди, що були занесені з Малої Азії та Леванту й широко розповсюдилися в Піреї та в Афінах під час нелегких і все більш і більш суперечливих років Пелопоннеської війни» 31.

Два аспекти Сходу, що відрізняють його від Заходу в цих двох п’єсах, і надалі залишаться істотними мотивами європейської уявної географії. Між двома континентами проведено чітку розмежувальну лінію. Європа — могутня й виразно означена. Азія — розгромлена й далека. {80} Есхіл представляє Азію, вона говорить у нього устами старої перської цариці, Ксерксової матері. Саме Європа виокремлює Схід; це виокремлення має прероґативний характер, ідеться не про того, хто смикає за шворочки маріонеток, а про справжнього творця, чия творча могутність наділяє життям, представляє, надихає, конституює простір, розташований за знайомими кордонами, що в протилежному випадку залишався б мовчазним і небезпечним. Існує аналогія між Есхіловою орхестрою, що містить у собі азіатський світ, такий, яким драматург його собі уявляє, та вченою оболонкою орієнталістської науки, яка теж виокремлює з неосяжного й аморфного азіатського розмаїття окремі фраґменти, які роздивляється іноді прихильним, але завжди зверхнім поглядом. По-друге, тут є мотив Сходу як зачаєної небезпеки. Раціональність підривається східними надуживаннями, цими таємничими й привабливими протилежностями до того, що сприймається нами як нормальні цінності. Різниця, що відокремлює Схід від Заходу, символічно передається тією суворістю, з якою Пентей спочатку відкидає домагання істеричних вакханок. Коли згодом він сам стає вакхантом, то він гине не тому, що піддався Діонісові, а тому, що не зумів належно оцінити погрозу Діоніса в першому випадку. Той урок, який має намір дати нам Евріпід, драматизується присутністю в п’єсі Кадма й Тіресія, досвідчених старших чоловіків, які усвідомлюють, що сама по собі «вища влада» не править людьми 32, бо існує така річ, як раціональна оцінка, кажуть вони, а це означає спроможність правильно вимірювати потугу чужих сил і вміння узгоджувати свої дії з ними. Виходить так, що до орієнтальних містерій слід ставитися з усією серйозністю хоч би тому, що вони кидають виклик раціональному західному розумові й цим спонукають його знаходити нові варіанти здійснення своїх довготривалих амбіцій та сили.

Але одне велике розмежування, а саме, проведене між Сходом і Заходом, спричиняло інші, менш масштабні, особливо мірою того, як нормальний процес розвитку цивілізації мав своїм наслідком такі контакти із зовнішнім світом, як подорожі, завойовницькі походи, набуття нового досвіду. В античній Греції та в античному Римі географи, історики, державні діячі, такі, як Цезар, {81} оратори та поети сприяли нагромадженню таксономічного знання, яке розділяло між собою раси, реґіони, нації та уми; чимала частка цієї науки була призначена для обслуговування суто практичної потреби — вона мала обґрунтовувати, що римляни та греки стоять вище, ніж інші народи. Але зацікавлення Сходом мало свою власну традицію класифікації та ієрархії. Починаючи десь від другого сторіччя до Р. X. для жодного мандрівника чи амбітного західного монарха, який звертав свої погляди на Схід, не було таємницею, що Геродот — історик, мандрівник, обдарований невичерпною цікавістю автор хронік — та Александр — цар-воїн, освічений завойовник — побували на Сході раніше, ніж він. Таким чином, Схід поділявся на землі та царства, що їх уже колись знали, відвідали, завоювали Геродот і Александр, як і ті, хто йшов по їхніх слідах, і на царства, досі невідомі, не відвідані, не завойовані. Християнство завершило внутрішній поділ Сходу на окремі сфери: так, у Європі стали говорити про Близький Схід і про Далекий Схід, про Схід давно відомий, що його Рене Ґруссе називає «імперією Леванту» 33, і про Схід новий. Тому Схід мінився в розумовій географії європейців, коливаючись між Старим Світом, куди людина поверталась як у Едем або в Рай, ніби шукаючи там, проте, нову версію старого, й абсолютно новими землями, куди людина приходила, як Колумб прийшов до Америки, з метою заснувати там Новий Світ (хоча, за іронією долі, сам Колумб вважав, що він відкрив лише нові території Старого Світу). Звичайно ж, жоден із цих Сходів не був виключно тим чи тим: саме їхня мінливість, їхня спокуслива неоднозначність, їхня спроможність розважати й бентежити розум і становлять головний інтерес.

Замислімося над тим, як Схід, і зокрема Близький Схід, став відомий на Заході як його доповнення і його протилежність. Це відбулося ще за античних часів. Була Біблія, і було виникнення християнства; були мандрівники, такі, як Марко Поло, що прокладали торговельні шляхи і створювали відреґульовану систему комерційного взаємообміну, а після нього були Лодовіко ді Вартема і П’єтро делла Валле; були автори легенд, такі, як Мандевіль; були грізні завойовницькі походи східних армій, передусім армій ісламу, звичайно; були войовничі {82} піліґрими — головним чином, хрестоносці. З літератури, яка виникла на цьому досвіді, утворився великий внутрішньо структурований архів. Усе це започаткувало обмежену кількість типових інкапсуляцій: подорож, оповідь, легенда, стереотип, полемічна конфронтація. Це лінзи, крізь які Європа дивиться на Схід, і вони формують мову, перцепцію та види взаємодій між Сходом і Заходом. Проте певної єдності цій безлічі взаємодій надає мінливість, про яку я говорив раніше. Щось очевидно чуже й далеке, з тієї або тієї причини, потребує радше більш аніж менш знайомого статусу. Людина прагне більше