Луцій Апулей - Метаморфози, або Золотий осел

її крутих схилах, оточених стрімкими і через те недоступними скелями, простягались глибокі падоли, повні прірв, оповиті колючими чагарниками: ці чагарники тяглися навсібіч, схожі на природні укріплення. Джерело, яке випливало на самій вершині, дзюркотіло, пінячись струмком, і, стікаючи по схилу гори, шуміло сріблястими хвилями. Далі воно, розділившись на безліч струмочків, зрошувало долини стоячою водою і переходило ніби в ціле море або повільну течію річки. Над печерою, там, де кінчались скелясті виступи, піднімалась височенна вежа; біля неї тягнулась огорожа — міцний, густо сплетений тин, що міг би служити і для кошари овець. Цей живопліт навпроти входу, наближаючись із двох боків, утворював вузький прохід. Сміливо можна сказати, можна. ручитися, що це було справжнісіньке розбійницьке гніздо. А навколо — ані сліду людських осель, лише стояла одна-однісінька маленька халупка, сяк-так покрита тростиною, де, як я потім дізнався, дозорці з-поміж розбійників, вибрані жеребом, вартували по ночах.

7. Коли розбійники, згинаючись, по одному позалазили в печеру (нас прив'язали при самому вході міцним ременем), то грубою лайкою привітали якусь згорблену стару, якій, очевидно, доручено було поратись по господарству для такої великої, ватаги молодих здорованів: — Гей ти, стерво прокляте, покидьок людства, страховисько, яким гидує навіть Орк, то ти розсілася тут і байдики б'єш, а не ласка дати нам у цей пізній час після виснажливої й небезпечної роботи добрий відпочинок? Ти тільки те й робиш, що пожадливо цідиш нерозведене вино в свою неситу пельку. — Тремтячи від страху, стара жінка хрипкуватим голосом відказала — Ой, мої славні й дорогенькі голубчики, годувальники мої прехороші, ходіть-но сюди, для вас наготовлено вдосталь всілякої їжі й питва: тут і м'ясо смачно приправлене, і хліба досхочу, і вино налите в чаші по самі вінця, в чаші, чистесенько й насухо витерті, а ось тут води я вам нагріла, як завжди, щоб ви помились нашвидкуруч.

Коли вони таке почули, вмить роздягаються і, як були голими, при великому вогні відсвіжуються парою, потім вмиваються гарячою водою і, натершись олією, займають місця за столом, щедро заставленим стравами.

8. Тільки-но вони розсілись, як приходить друга, ще більша ватага. Досить було на них глянути й одразу можна було впізнати, що це розбійники. І ці несли здобич з золотих і срібних монет, посуд і шовковий одяг, золотом гаптований. Вони також, відсвіжившись купанням, розмістилися на тапчанах біля своїх товаришів. А обслуговують при столі ті, яким випав жереб, їдять і п'ють без ладу й складу: змітають купи м'яса, гори хліба, дудлять вино цілими відрами. Веселяться крикливо, співають, горлаючи, жарти: пересипають лихослів'ям- взагалі це гульбище нагадувало гульню напівдиких лапіфів[97] і кентаврів[98]. Тоді один з розбійників, який виділявся з-поміж інших велетенською статурою, промовив: — Вдався нам сміливий наскок на дім Мілона Гіпатського: безліч добра ми своєю відвагою здобули та й вернулись без втрат у людях до нашої оселі. Мало того, у нас навіть стало більше на вісім ніг, коли ми сюди прибули. А ви, що зробили вилазку на беотійські міста, вернулися поскубаними, без нашого ватажка, доблесного Ламаха[99]; а оці манатки, що ви їх сюди приперли, я віддав би за те, щоб він був живий та здоровий. Що й казати, погубила його власна надмірна відвага. Ім'я такого героя заживе вічної слави серед імен видатних царів і полководців. А ви, порядні злодії, займаєтесь дрібними й нужденними крадіжками, боязливо нишпорите по лазнях та комірчинах старих баб, мов якісь лахмітники.

9.. І йому один з тих, які прийшли пізніше, так відповів: — Де ж ти такий узявся, що не знаєш простої істини: чим багатший дім, тим легше його пограбувати. Бо хоч і багато служби там вештається по просторих кімнатах, проте кожний більше про своє життя, думає, аніж про хазяйське добро. Навпаки, господарні й самотні люди своє маленьке, а подеколи й досить-таки пристойне майно старанно ховають, охороняють завзятіше і захищають його, ризикуючи життям. Свої слова я можу підтвердити тим, що нас спіткало. Як тільки прийшли ми у семибрамні Фіви[100], почали (це найперша річ у нашому розбійницькому ремеслі) ретельно розвідувати, хто серед місцевих жителів належить до багатіїв. Тут виявилося, що якийсь міняйло Хризерос[101] володів чималеньким маєтком, але, щоб уникнути Податків та громадських повинностей, правдою і неправдою намагається приховати своє багатство. Обшарпаний і брудний, він мешкав самотньо в маленькому, але забезпеченому добрими замками будиночку, сидячи на мішках золота. Ось і надумали ми обібрати його в першу чергу. Що там опір однієї людини? Ми, як здавалось нам, без труднощів, легесенько загарбаєм його багатство.

10. Не гаючи часу, тільки-но стемніло, ми причаїлись біля його дверей. Не було в нашому намірі ні знімати з завіс, ні ламати, ні розбивати двері, бо гармидер міг би, на нашу біду, розбудити сусідів. Отже, наш доблесний ватажок Ламах, покладаючись на свою випробувану відчайдушність, обережно просунув руку в отвір, куди вкладають ключ, і пробував відтягти засув. Але Хризерос, наймерзенніший негідник у світі, давно не спав ї добре чув усе, що робиться, мовчки, навшпиньках підкрався нечутно до дверей і несподіваним ударом приколов величезним цвяхом руку нашого проводиря до дверей. Опісля, залишивши його, прикутого до проклятого капкана, сам виліз на покрівлю своєї халупи і звідти нелюдським голосом почав верещати і скликати сусідів на допомогу. Називаючи їх поіменно, він підняв тривогу, начебто раптова пожежа охопила його халупу. Тут кожний сусід, наляканий близькою бідою, бігцем подався, стривожений, на допомогу.

11. А ми, небораки, опинившись у подвійній небезпеці, бо нам довелося б накласти буйними головами або покинути товариша, знаходимо за його згодою чудовий вихід із становища, яке склалося. Одним рішучим ударом відрубуємо руку нашому ватажкові там, де передпліччя з'єднується з плечем. Відрубану руку Ламаха залишаємо на місці, а рану обгортаємо жмутом ганчірок, щоб краплі крові не видали наших слідів, ватажка ж забираємо з собою. У той час, як ми губимося в непевності, чи зможемо врятувати покаліченого товариша, наближається з великим галасом погоня. Страх перед навислою небезпекою змушує нас кинутись навтьоки. Тут, як на зло, він не може дотримати кроку з нами, та й залишатись йому небезпечно. Тоді цей винятково благородний і мужній чоловік настирливо нас переконує, ревно благає, клянеться Марсовою правицею і вірністю присязі, щоб ми звільнили його, доброго товариша, і не прирікали на муки та неволю. Бо як, казав він, може порядний розбійник жити без руки, що тільки одна вміє грабувати й різати. Він вважав би себе щасливим, якби загинув