Максим Іванович Кідрук - Твердиня

розчиняючи дверцята, голосно спитав американець. — У нас із минулого разу ще «Budweiser» лишився.

— «Bud», — випалив чех.

— «Bud», — луною повторив Сьома.

То був справжній чеський «Budweiser Budvar»[59], а не, як повторював Ян, американська підробка. Минулого тижня Фідлер привіз кільканадцять пляшок із Чехії, вважайте, прямо з заводу. Проте Левко віддавав перевагу німцям.

— Мені «Paulaner»[60]!

— О’кей, баддіс, замовлення прийнято. — Ґрем дістав пляшки і зачинив холодильник.

Тим часом чех розпакував чипси, а росіянин взявся готувати свої фірмові сухарики, обсмажуючи кубики чорного хлібу зі шматками бекону та посипаючи їх спеціями. Починався один із найприємніших і однозначно найлегший етап великої подорожі — планування.

XI

18 березня 2012 року, 16:26 (UTC +1) Вілла Бенгта

— Значить, на цей момент у нас лишилося три варіанти, — почав Сьома. — Ісландія, Мексика і Кенія.

За вікном швидко сіріло. Почався тихий дощ, безшумно цяткуючи шибки сріблястими краплями. Ґрем, Ян і Сьома розсілися на Г-подібному дивані, що тиснувся до перил сходового прольоту. Левко розташувався на старезній табуретці з протилежного боку стола. Оскільки кормова частина українця, наче у борця сумо, досі була замотана мокрими рушниками, на диван хлопця не пустили. Скраю столу висилася така ж ветха, як і табурет, настільна лампа з абажуром (єдине ввімкнене джерело світла у вітальні), в центрі стояли два ноутбуки і лежала ціла купа роздрукованих карт, фотографій і статей. Біля кожного хлопця тулилися тарілки з закусками, а також пляшки з пивом. У кімнаті панував затишний півморок і смачно пахло сухою деревиною.

— Так, три, — підтакнув Ян. — Я за Ісландію. — Глибоко в душі чех не вважав себе справжнім бекпекером. Матрацником він не був, але кайфу від ночівлі в копійчаних хостелах не ловив.

— Що в тій Ісландії? — підняв руки Ґрем. — Я хочу до Кенії, там дика природа, там круто…

— …і там скажено дорого, — доказав Ян, закидаючи в рот апетитний сухарик. — Я дивився по сайтах: одна машина може обійтись у сотню баксів на день. І хостели недешеві.

— Пф-ф… — фукнув мулат, для якого гроші ніколи не були проблемою.

До вчорашнього дня Левко хотів поїхати в Мексику, особливо на півострів Юкатан — помандрувати по містах, що лишилися від майя, проте зараз мовчав, очікуючи, що скаже Сьома.

— Почекайте. — Семен поставив ліву долоню перед Ґремом, а праву перед Яном. — Я хочу запропонувати четвертий варіант. — Росіянин дістав намальовану Ґуннаром карту, розгорнув її на столі і переповів американцю й чеху подробиці позавчорашньої розмови зі старим художником.

Коли Сьома закінчив, хлопці по черзі взяли мапу до рук і роздивились її.

— Ти гадаєш, це Паїтіті існує? — Мулат із недовірою покосився на Семена.

— Я знаю не більше, ніж ти, Ґреме, — ухильно відповів росіянин. Дістав з файлу, що лежав на столі, три аркуші А4 і роздав друзям. — Тут я стисло виклав достовірні, перевірені факти, що стосуються Паїтіті. Ознайомтесь.

Левко здивовано глипнув на товариша. Він знав, що Семен нишпорив по Інтернету в пошуках інформації, але подумати не міг, що все настільки серйозно. Сьома поводився, наче директор ЦРУ на суперсекретному засіданні в Ленглі, штат Вірджинія[61]. Від цього тягнуло на сміх (особливо зважаючи на смішно викривлену голову), але водночас — якимось дивним чином — Семенова статечність налаштовувала хлопців на серйозний лад.

Ґрем, Ян і Левко присунулися ближче до лампи і стали читати:

Паїтіті (Paitití, Paytiti, Paipite, Paykikin) — загублене (за іншою версією — міфічне) місто у сельві за Андами, ймовірно розташоване на південному сході Перу (в лісах Мадре-де-Діос), на півночі Болівії або ж на південному заході Бразилії. Існування чогось під назвою Паїтіті не викликає сумнівів, однак до сьогоднішнього дня через неприступність регіону жодних руїн не знайшли. Деякі експедиції зникли безвісти. Водночас Паїтіті не ототожнене з будь-якими іншими відомими руїнами у Південній Америці.

В іспанських архівних документах часів конкісти Паїтіті прирівнюється до Ельдорадо через те, що місто було нібито наповнене золотом, навіть будинки й дороги були зроблені з дорогоцінного металу. Згідно з легендою, саме в цій твердині інки тримали незчисленні багатства, що не дають спокою дослідникам та авантюристам декілька століть.

У деяких колоніальних хроніках Паїтіті — це топонім, що позначає східний кордон імперії інків. В окремих випадках йдеться про країну в амазонській сельві, на яку натрапили інки під час однієї зі східних експедицій. Легенди стверджують, що після конкісти частина інків мігрувала до Паїтіті, а їхні нащадки жили в сельві протягом усього XVII, а можливо, й XVIII століття далеко від європейців з їхньою жадобою та кровожерністю. Протягом цього періоду в історичних документах трапляються посилання на Паїтіті як на живу, заселену країну.

У XIX столітті вони раптово зникають.

Дочекавшись, поки приятелі попіднімають голови від листків, Сьома продовжив:

— Я виокремив цю інформацію, щоб ви зрозуміли: все, що я говоритиму далі, — лише легенди, непідтверджені документально розповіді та припущення. Хай якими реальними здаватимуться мої історії, ви мусите пам’ятати: єдине, що відомо достеменно, зібране на ось цьому листку. — Росіянин постукав вказівним пальцем по роздруківці. — Продовжувати?

Він обвів Левка, Ґрема і Яна поглядом. Перша реакція обнадіювала. Відвертого несприйняття не було. Ґрем і Ян зацікавилися. Трохи довше Семен затримав очі на Левкові, міркуючи, що саме українця слід переконати першою чергою. У Сьоми все чудово на папері, він прораховує все до дрібниць, але в критичних ситуаціях, які часом траплялися під час поїздок Європою (коли геніальний план, який так гарно виглядав на папірці, роздрукованому вдома, в реальних умовах раптом переставав працювати), керування перебирає Левко. Сьома розумів, що без українця нічого не вийде; якщо він схилить на свій бік Левка, з рештою вони впораються швидко.

— Так, — коротко відказав Ґрем.

— Почну з історії, котра на перший погляд не пов’язана з Паїтіті. Ви чули про викуп Атауальпи?

Хлопці синхронно замотали головами.

— У 1531 році іспанський авантюрист Франциско Пісарро із двомастами добірними головорізами вирушив завойовувати Перу. На той час імперія інків досягла найбільшого розквіту. Її населення, за різними оцінками, коливалося від десяти до дванадцяти мільйонів чоловік, з яких двісті тисяч служили у війську. 16 листопада 1532 року, після року виснажливих сутичок на побережжі та в горах, Пісарро спочатку запросив на переговори, а потім підступно захопив у полон інкського імператора Атауальпу. Знаючи