Елізабет Костова - Історик

сказала вона з увічливою холодністю. Вона почала збирати свої книги спокійно, не кваплячись. Потім вона взяла сумочку й підвелась: дівчина була саме такою високою, як я й уявляв, трохи мускулиста, з широкими плечима.

— Чому ви вивчаєте Дракулу? — запитав я в розпачі.

— Ну, вимушена буду вам сказати, що це не ваша справа, — промовила вона різким тоном, повертаючись в інший бік, — я планую одну поїздку, хоча не знаю, коли сама туди поїду.

— У Карпати? — раптом я відчув утому від цієї розмови.

— Ні, — кинула вона зневажливо це останнє слово. А потім, ніби вона не могла стримати себе, додала зарозуміло, після чого я не зважився продовжувати: — У Стамбул.

— Боже мій, — раптом звернувся батько до сутінкового неба. Останні ластівки над нами поверталися до гнізд, приглушені вогні міста повільно поринали в долину. — Нам не слід сидіти тут, зважаючи на те, що завтра нас очікує підйом. Пілігрими мусять повертатися рано, я впевнений — з настанням темряви, щось у такому дусі.

Я поворухнула ногами: одна нога затерпла. Раптом бруківка церковного двору здалася мені гострою й дуже незручною, особливо коли я знала, що попереду на мене чекає м’яке ліжко. Дорогою в готель затерпла нога колола, немов у неї встромляли голки. Але обурення усередині турбувало мене набагато більше, ніж нога. Батько знову надто рано закінчив розповідь.

— Поглянь, — батько показав убік. — Гадаю, це Сен-Матьє.

Я простежила поглядом за його жестом і серед темних масивних гір побачила слабкий вогник. Поруч із ним більше не було ніякого світла, і здавалося, поряд не було жодного жилого місця. Це світло нагадувало єдину блискітку серед безлічі складок темної тканини, воно сяяло високо, але не біля найвищих вершин. Цей вогник висів між містом і нічним небом.

— Так, гадаю, монастир саме там, — знову сказав батько. — Завтра на нас чекає великий підйом, навіть якщо ми підемо по дорозі.

Коли ми пішли вулицями під безмісячним небом, я відчула той смуток, що виникає, коли спускаєшся з висоти і все стає приземленим. Перш ніж ми повернули за ріг старої дзвіниці, я обернулася ще раз, щоб запам’ятати ту цяточку світла. Вогник усе ще був там, він світив над стіною будинку, уздовж якого росли бугенвілії. Я зупинилася й уважно подивилась на цей вогник. І раптом на якусь мить світло згасло й знову з’явилося.

Розділ 9

14 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

Я намагатимуся закінчити свою розповідь якомога швидше, тому що ти повинен дістати щонайбільше життєво важливої інформації, якщо ми обидва — ох, якби! — принаймні, виживемо, зберігши доброту й милосердя. На свою біду, історик виявляє, що існує два види виживання. Найбрудніші прагнення людства можуть пережити покоління, століття, навіть тисячоліття. А найкращі наші помисли можуть померти разом із нами, за одне життя.

Проте продовжу розповідь: моя подорож з Англії в Грецію була однією з найспокійніших у моєму житті. Директор музею на острові Крит зустрів мене на пристані й запросив приїхати до них улітку на відкриття мінойської гробниці. До того ж двоє американських фахівців із класичної філології, з якими я вже кілька років мріяв познайомитись, жили в моєму ж пансіоні. Я розпитував про їхній факультет, що недавно став доступним для всіх у їхньому університеті, — саме це мені й було потрібно, — а вони закидали компліментами мою роботу. Я мав вільний доступ до будь-яких колекцій, а також до особистих архівів. Вечорами, коли музеї зачинялися, а місто поринало в сієсту, я сідав на затишному, затіненому виноградом балконі й переглядав свої записи, знаходячи ідеї для майбутніх праць, якими я збирався зайнятися трохи пізніше. У таких ідеальних умовах я подумував остаточно кинути переслідування слова «Drakulya», тоді мені все це здавалося хворобливою вигадкою. Ту дивну книгу я привіз із собою і не хотів з нею розлучатися, але за тиждень я не розкрив її жодного разу. Взагалі я відчував, що звільнився від її чар. Але щось — пристрасть історика до педантизму чи, може, просто мисливська пристрасть — змусили мене дотримуватись накресленого плану й поїхати в Стамбул на кілька днів. А зараз я повинен розповісти тобі про цікаву подію, що сталася в одному відділі архіву. Мабуть, це буде одна з тих подій, які я опишу і через які ти відмовишся мені вірити. Просто прочитай усе до кінця, благаю тебе.

— Я слухняно, — сказав батько, — прочитав усе до останнього слова. Цей лист знову розповів мені про страшний досвід Россі, коли він вивчав документи султана Мехмеда II, про те, як він знайшов карту, на якій були написи трьома мовами і яка нібито вказувала на місце поховання Влада «Проколюючого». Я почитав про того лиховісного чиновника, що вкрав карту й про дві ранки на його шиї.

Читаючи цю історію, я помітив, що стиль листа Россі трохи змінився: він став менш компактним і акуратним, на відміну від двох попередніх листів: цю розповідь він писав розтягнутим, тонким, квапливим почерком, подекуди траплялися незначні помилки, ніби він писав його у стані сильної схвильованості. Незважаючи на те що мені теж стало моторошно (бо була вже ніч, я повернувся у свою квартиру й читав там на самоті, замкнувши двері і щільно зачинивши вікна), я звернув увагу на слова, якими Россі описував події: речення й фрази точно збігалися з тим, що він сказав мені лише пару днів тому. Здавалося, історія чвертьвікової давнини чітко закарбувалася йому в пам’яті, тож треба було тільки переказати її наступному слухачеві.

Залишалося ще три листи, і я охоче взявся за них.

15 грудня 1930 року

Трініті-коледж, Оксфорд

Мій любий і нещасний спадкоємцю!

З тієї миті, як той страшний чиновник забрав карту, удача зрадила мене. Коли я повернувся у свій номер, виявилося, що господарка готелю перенесла мої речі в меншу й бруднішу кімнату, оскільки в кутку мого номера обвалилася стеля. Під час цього переміщення зникли деякі папери, а також пара золотих запонок для манжет, які мені дуже подобалися.

Сидячи в новій убогій кімнатці, я намагався з пам’яті відновити свої записи про історію Влада Дракули та відтворити карти, які вивчав у архіві. А потім я поспішив звідти назад у Грецію, де я спробував повернутися до вивчення Криту, оскільки в моєму розпорядженні було багато вільного часу.

Подорож на Крит була жахливою — море дуже штормило. На острові віяв, не вщухаючи, сильний палючий вітер, схожий на сумнозвісний жахливий, холодний північний вітер на півдні Франції —