Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

Я подивився на неї і побачив очі, які блищали від невиплаканих сліз.

Це було справді все. Вона пішла до своєї кімнати, а я все дивився на маленьку фігурку в старовинному вбранні, яка йшла залою, гублячись у темряві під поглядами предків зі стіни.

Я забув цієї ночі погасити свічку на столику біля вікна і лежав у широкому, як луг, ліжку, вже засинаючи, коли мою дрімоту знову перервали кроки в коридорі. Знаючи, що я знову нікого не побачу, коли вигляну, я лежав спокійно. Швидко кроки стихли. Я почав було знову дрімати, коли раптом стрепенувся.

Крізь шибку на мене дивилося людське обличчя. Чоловік був справді дуже малий (я бачив його майже до пояса), у каптані з широким коміром. Це був чоловік І все-таки нелюдська істота. Її голівка була стиснута з боків і ненатурально видовжена, рідке волосся звисало з неї. Але найдивовижнішим було обличчя Малого Чоловіка. Воно було майже таке зелене, як одяг, рот великий і без губів, ніс маленький, а нижні повіки були непомірно великі, як у жаби. Я порівняв його з мавпою, але скоріше це було обличчя справжньої жаби. І очі, широкі, темні, дивилися на мене з тупою злістю і ще чимось незрозумілим. Потім з'явилася ненатурально довга зеленувата рука. Істота глухо застогнала, і це вивело мене із заціпеніння. Я кинувся до вікна і помітив, що Малого Чоловіка нема. Він зник.

Я з тріском розчинив вікно — холодне повітря линуло в кімнату. Висунувши голову, я подивився на всі боки — нікого. Він наче випарувався. Стрибнути вниз він не міг, у цьому місці під двома поверхами ще був третій (будинок стояв частково на схилі), вікна праворуч і ліворуч були зачинені, та й карниз був такий вузький, що по ньому не пробігла б і миша. Я зачинив вікно і замислився, уперше взявши під сумнів свої розумові здібності.

Що це було? Я не вірив ні в бога, ні в привиди, але живою людиною ця істота бути не могла. Та й звідки вона могла з'явитися, куди могла зникнути? Де могла існувати? Щось зле і таємниче було в цьому домі. Що це таке? Невже справді привид? Усе моє виховання повстало проти цього. А може, я п'яний? Ні, я майже не пив. Та й звідки з'явилися б знову ті кроки, що зараз лунають у коридорі? Чи лунали вони тоді, коли я бачив обличчя цієї потвори у вікні?

Цікавість моя дійшла до межі неможливого. Ні, я не поїду звідси завтра, як думав, я повинен розгадати все це. Жінка, яка подарувала мені сьогодні ще один добрий спогад, божеволіє тут від жаху, тут діється щось несумісне із законами природи, а я поїду. Але хто допоможе мені? Хто? Хто допоможе мені в пошуках? І згадалися мені слова Світиловича: «Приповзу до її ніг і помру». Так, з ним я і повинен зустрітися. Ми спіймаємо цю погань, а якщо ні — я повірю в існування зелених привидів і ангелів божих.

Розділ п'ятий

Через день я підходив до будинку Дубатовка. Я не хотів іти, але господиня сказала: «Ідіть, я наказую. Мені не буде тут страшно».

І я пішов. Йти мені довелося зовсім в інший бік від дому, на південний схід. Заросла травою алея, обабіч якої стояв похмурий, як ліс, парк, довела мене до огорожі. В одному місці тут не було прута (то була таємниця Надії Яновської, яку вона мені відкрила), і можна було пролізти. Це було добре, бо мені не довелося, таким чином, іти на північ тією алеєю, якою я приїхав, обминати весь парк і тільки тоді йти до будинку Дубатовка. А так я проліз крізь огорожу і вибрався на рівне місце. Ліворуч і прямо переді мною були безмежні вересові пустки з поодинокими купами дерев, праворуч якісь зарості, за ними повна, як око, річка, потім болотяний скарлючений ліс, а далі, видно, справжня і безнадійна драговина. Десь дуже далеко бовваніли за вересовими пустками верхів'я дерев, якими, мабуть, була обсаджена садиба Дубатовка.

Я повільно йшов пусткою, тільки часом потрапляючи на щось схоже на стежку. І хоч осіннє поле було похмуре і непривітне, хоч двічі над моєю головою пролітав величезний крук — мені було тут легко після Болотяних Ялин. Тут було все звичайне: мох на купинах болітець, сухий верес поміж ними, мишка-крихітка, яка тягнула з високого будяка білий пух, видно, у своє гніздо, готуючись до зими.

Я підійшов до будинку Дубатовка тільки присмерком, коли вікна його були яскраво освітлені. Це був звичайнісінький шляхетський будинок. Старовинної будови, приземкуватий, з дуже маленькими віконцями, він був укритий гонтом, чисто побілений, мав ґанок з чотирма колонами.

Провінційний архітектор не знав, мабуть, відомого секрету, І тому колони здавалися трохи випуклими посередині, як бочки. Оточували будинок старі жовті, уже майже облетілі величезні липи. За будинком великий, переважно фруктовий сад, за ним — клапоть зораної землі.

Я, видно, спізнився, бо за вікнами вже лунали голоси. Зустріли мене палко й радісно.

— Голубчики, святі мученики! — кричав Дубатовк. — З'явився-таки, з'явився блудний син. За стіл його, за стіл. Антосю, де ти там, лобуряко? Розгінну гостеві. Проморгали, чорти, навіть не салютували йому, стремінної не піднесли. У, бовдури…

За столом сиділо осіб десять, усі мужчини. Знайомі мені були тільки Світилович, Олесь Ворона, Стаховський. Майже всі вже були досить п'яні і розглядали мене чомусь з підвищеною цікавістю. Стіл угинався від страв: видно, Дубатовк був із заможних місцевих шляхтичів. Заможність, однак, була відносна. Їсти й пити було що, але покої, через які я йшов, не відзначалися багатою обстановкою. Стіни побілені, вікна різьблені і яскраво пофарбовані, меблі старі й не дуже добрі, зате дуже важкі. Старосвітчина визирала з кожного кутка. В їдальні, крім широкого дубового стола, табуретів, обтягнутих зеленим шовковистим полотном, двох данцігських крісел, оббитих позолоченим сап'яном та потрійного дзеркала в коричневій рамі, яка зображала місто я церковними банями, нічого не було. Строкато одягнені гості дивилися на мене.

— Чого ви очі витріщили? — гаркнув Дубатовк. — Столичної людини не бачили, ведмеді, чи що? Ану, допоможіть гостеві, покладіть йому на його тарілку, що вам до смаку.

Волохаті пащі заусміхалися, лапи почали ворушитися. Хутко на моїй тарілці лежав величезний гусак з брусничним варенням, індикова ніжка з яблуками, солені гриби, десяток колдунів, а з усіх боків тільки чути було:

— А ось пампушки з часником… А ось, пане,