Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

веранди був вихід у коридорчик. Потерті плюшеві портьєри відокремлювали його від кухні й поділяли будинок на дві частини. Якщо тут, на кухонній половині, можна було стрибати зі стільця на стілець і, граючись у ведмедів, залазити під стіл і взагалі пустувати, то там, за портьєрами, на парадній половині, ми ніколи не бавилися; туди навіть не заходили в брудному одязі чи нечищених черевиках.

З того коридорчика ви потрапляли до вітальні, де аж сяяв чистотою лінолеум, а в пофарбованому вохрою каміні взимку завжди лежали дрова — камін розпалювали, коли приходили гості.

На стінах вітальні висіли фотографії в рамках, виготовлених з різних матеріалів: мушель, обіпнутого оксамитом дерева, металу, а одна була навіть коркова. Там були й довгасті рамки, що вміщували по кілька фотографій, і великі, різьблені, в одній з яких був портрет лютого з виду бороданя, що стояв, спершись рукою на маленький столик, а позаду шумів водоспад. Це був дідусь Маршалл. На іншій фотографії у великій рамці були літня дама в чорній мереживній шалі, що сиділа в напруженій позі на лавочці в альтанці з троянд, і худий чоловік у вузеньких штанях — він стояв позаду, поклавши руку їй на плече, й суворо дивився на фотографа.

Ці невсміхнені люди були батьками матері. Тато, дивлячись на ці фотографії, щоразу казав, що в діда коліна великі, мов у лошати, але мати пояснювала це тим, що на дідові завузькі штанці.

Батько заходив до вітальні, щоб почитати книжку. Читав він «Невинний, або на захист упослідженого» Роберта Блечфорда й «Мою блискучу кар’єру» Майлс Френклін. Він дуже любив ці дві книжки, подаровані йому Пітером Фінлеєм, і часто згадував про них у розмові.

— Люблю правдиві книжки, — казав він. — Як на мене, то краще журитися від гіркої правди, аніж тішитися солодкою брехнею.

Батько прийшов зі стайні, де засипав коням вівса, сів у крісло, набите волосінню (вона колола мене крізь штани, коли я совався на сидінні), й сказав:

— У тому лантусі, що я оце купив у Сіммонса, гарна січка. Не пам’ятаю вже, коли мені так таланило з кормом. Сіммонс каже, що перекупив її в старого Падді О’Лофлена. — Батько всміхнувся до мене. — Ну, як тобі вдома, синку?

— Ох, добре, — відповів я.

— Ще б пак, — сказав він, скривившись, бо в цю мить саме стягував з ніг свої м’які чоботи. — Я сьогодні покатаю тебе по двору й покажу цуценят Мег.

— Чом би тобі не купити ще тієї січки, поки її не розпродали? — запропонувала мати.

— Мабуть, так і зроблю. Скажу, щоб Сіммонс залишив її за мною. У Падді овес добрий, колосистий.

— А коли мені можна буде знову походити на милицях? — спитав я.

Мати нагадала:

— Алане, лікар сказав, що ти щодня повинен одну годину спочивати.

— Нелегке то буде діло, — пробурмотів батько, обдивляючись підошви своїх чобіт.

— Доведеться примушувати.

— Та мабуть. Тож не забувай, Алане: щодня на годину в ліжко. Але й на милицях можеш щодня вправлятися. Подушечки на них я наб’ю волосінню. Вони, певно, муляють під пахвами?

— Муляють.

Тримаючи перед собою чобіт, батько стурбовано глянув на мене.

— Підсунь-но крісло до столу, — сказала йому мати. Вона підкотила мій візок до столу, поставила його поряд з батьковим кріслом, випросталася й усміхнулась до мене. — Ну, от, нарешті в нашій хаті знову двоє мужчин! Є ще один помічник — тепер у мене й клопоту буде менше.

11

По обіді батько вивіз мене на подвір’я. Він підкотив коляску до клітки Пета, і в першу мить я стурбовано подумав, що її справді треба добряче почистити. Потім я подивився на Пета. Старий какаду сидів, настовбурчившись, на перекладинці й, за звичкою, клацав дзьобом. Я просунув палець крізь сітку й почухав його схилену голівку; на пальці залишився білий пилок від пір’я, і я почув запах папуги, що завжди викликав у моїй уяві один і той самий образ: мигтіння пурпурових крил у зелених заростях.

Пет обережно взяв мій палець у свій великий міцний дзьоб і застукотів по ньому сухим, наче гумовим язичком.

— Добридень, Пете, — сказав він моїм голосом.

Королівський папуга в сусідній клітці все ще крутився на своєму сідалі, але опосум Том уже спав. Батько вийняв Тома з темного ящичка, що правив йому за житло; звірятко розплющило великі спокійні очі, подивилося на мене й знову скрутилося калачиком на батьковій долоні.

Потім ми рушили до стайні; ще здалеку чути було форкання й сопіння коней і дзвінкі удари підків по нерівній кам’яній долівці.

Нашу стайню збудували років шістдесят тому, і здавалося, що вона от-от завалиться під вагою своєї солом’яної стріхи. Вона похилилася, хоч і була підперта могутніми стовбурами евкаліптів з розгілками нагорі, на яких лежали балки даху.

Коні, прив’язані вірьовками до залізних кілець у стіні, схилялися над годівницями, видовбаними з цілих стовбурів.

Задні двері стайні вели на кінський двір — він був круглий, обгороджений брусами, прибитими до грубо обтесаних семифутових стовпів. Ця висока огорожа мала нахил назовні, щоб норовливий кінь не міг притиснути до бруса ногу мого батька чи вдарити його об стовп.

В одному місці над огорожею росло кілька акацій, неподалік від них була хвіртка, що виходила на путівець, а за ним починався лісок — там жило кілька кенгуру, що все ще не хотіли йти туди, де менше людей. У затінку евкаліптів і тасманійських дубів ховалися невеличкі болота, де збиралися чорні качки й звідки в тиху ніч долинав крик птаха-бугая.

— Водянику сьогодні весело, — казав батько, але мене цей крик лякав.

Крамниця, пошта і школа стояли понад дорогою майже за милю від нас, серед великих молочних ферм, що належали місіс Каррудерс.

За селищем здіймалася висока гора Туралла. Вона поросла кущами й папороттю, а на вершині її був старий кратер, у який дітлахи скочували великі каменюки; вони котилися, підстрибуючи й ламаючи папороть, аж доки зупинялися на дні далеко внизу.

Батько не раз добувався верхи на ту гору. Він казав, що коні, об’їжджені на схилах гори, певніше стоять на ногах і коштують більше, ніж ті, що їх об’їжджали на рівнині.

Я твердо затямив це. Все, що батько казав мені про коней, назавжди входило в мою свідомість, ставало часткою мене самого, такою самою, як моє ім’я.

Підводячи мене до стайні, батько розповідав:

— Я зараз об’їжджаю жеребчика, який вирячує очі так, що видно білки. А білки показує тільки брикливий кінь, такий, що куди хоч копитом поцілить — навіть