Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

не кажу про викидухи, зважаючи на мої стосунки з міліцією, я не маю гаманця, у мене був колись, але я подарував його письменнику Кокотюсі, монети я віддаю синові, ручкою я не користуюся – не можу потім розібрати свій почерк, портсигар – ну, ви самі все розумієте, навіть ліхтарика в мене немає, навіть поганого ліхтарика! Життя з його спокусами виявилося фікцією, предметний світ – оманливим, а його принади – відносними. З куди більшим захопленням я згадую тепер не речі, що мене оточували, а людей, котрим ці речі належали. З моєї теперішньої перспективи вони мені видаються значно вартіснішими, а їхні вчинки – безумнішими. Ось і пиво, я пам’ятаю, як ці чоловіки вивозили з пивзаводу, де в них були якісь свої зачіпки, цілі мішки пива, саме так – не відра, не бочки, а мішки, те, що нам із Джохаром пізніше наливалося до нещасного й немісткого кульочку, нашими батьками відмірялося великими двадцятилітровими мішками. Двадцять літрів нефільтрованого пива! Я й тепер переводжу подих. Ця фактурність побуту ранніх вісімдесятих, вітальний овердоз тих тридцяти-сорокарічних чоловіків, які потім, усього через кілька років, поламаються разом із совком, мене й дотепер дивує і заворожує. Вони носили на спинах коров’ячі туші, вони діставали десь ящики з горілкою і портвейном, коли потрібно було витягти з багна машину, вони робили це руками, у їхніх руках була сила, у їхньому житті була послідовність, у їхній запеклості було виправдання, вони могли навчити любові до життя, вони могли показати, як вони це життя люблять, хоча навряд чи могли пояснити за що.

Я розумію, ясна річ, усю дитячість подібних узагальнень, але мені подобається дивитися на своє минуле саме так – широко розплющеними від захоплення очима, очима, вологими від різкого яскравого сонця, яке засліплює цих чоловіків у їхній переможній боротьбі за виживання. Потім усе зміниться, звичайно, вони дуже швидко постаріють, уже не буде мішків із пивом, не буде крові на руках, сонця на долонях, усе зміниться, усе зміниться в гірший бік. Так буває – там, де тобі було добре й затишно, когось наступного просто роздавить випадковою балкою, яка колись, та мала впасти, і головне, що ніхто не знає – коли.

Пару років тому я йшов трасою, приїхав додому, повз мене промчав дикий чувак на мопеді, раптом він зупинився, розвернувся й під’їхав до мене. Це був, ясна річ, Джохар. Він мав гусарські вуса й був п’яний. До керма його мопеда було прив’язано торбинку, звідти стриміла шийка пляшки. «Ти?» – запитав він. «Ну», – сказав я. «Додому?» – «Додому». «Як справи?» – поцікавився Джохар. «Нормально, – відповів я. – А в тебе як?» «Я тепер фермер», – сказав він. «Фермер?» – «Ага, фермер». – «Ну і як?» – «Та як, – мовив він, подумавши, – погано – член торчком (він так і сказав – торчком), а здоров’я немає». Я подумав, що для фермера це, мабуть, не дуже добре. «Пам’ятаєш, як ми з тобою кооператора завалили?» – спитався я. «Ні, – відповів він, – не пам’ятаю». «Будеш пити?» – він дістав пляшку. «Ні, – сказав я, – не буду». Він випив сам, йому не пішло, але він не здавався. «Заходь в гості як-небудь», – заговорив він, запхавши-таки в себе свою водку. «Краще ти заходь», – відповів я. «Подаруй мені свою шапку», – попросив він. «Іди в жопу», – відповів я. Ми знову розійшлися друзями.

89-й. Гуртожиток

Капітан Кобилко. Це був капітан Кобилко. Високий і худий. Капітанська форма звисала на ньому в різних місцях, на голові бовтався непропорційно широкий кашкет, у фільмах про громадянську такі кашкети носили врангелівські офіцери. Капітан був ліквідатором. Схоже, в Чорнобилі його добре просмажили, він носив великі окуляри з темним склом і, як на капітана, виглядав просто жахливо. Нас він ненавидів, ми в нього асоціювалися з чимось неприємним, я це бачив. Він учив нас правильно надягати протигази й вимагав, щоб ми опановували азбуку Морзе. У мене особисто з азбукою Морзе так і не склалося. З протигазами теж. Найбільш діставало, що на його заняття ми мали приходити у військовій формі, виглядали ми як дауни, у нормальному одязі ми теж виглядали як дауни. Нам було по п’ятнадцять років, нас плющило від адреналіну, у наших однокласниць різко починали рости груди, ми пробували курити в затяг, і військова форма нам у той час була зовсім ні до чого. Одного разу я прийшов на його заняття з бабусиним орденом Вітчизняної війни третього ступеня. Капітан розстроївся. Доля йому явно не всміхалася, і Господь Бог спілкувався з ним виключно азбукою Морзе. Улітку він повіз нас на військові збори.

Перед тим ми спробували від зборів відмазатися, пішли до знайомого лаборанта, який працював у поліклініці, і той виписав нам усім посвідчення, у яких від руки написав, що ми є непридатними для жодних військових зборів і у зв’язку з цим підлягаємо загальній амністії, щось таке, одним словом, не зовсім непереконливе. Усе це було скріплено трикутною печаткою поліклініки та його підписом: «лаборант Жуков» – каліграфічно виводив він у правому нижньому кутку. Ми принесли наші посвідчення капітану, той, виявивши для себе, що половина класу є інвалідами, мовчки зібрав наші посвідчення й, коротко пояснивши нам, як саме він використає наші папірці, наказав усім готуватися до зборів.

Нас завантажили в машини й повезли в табори. Табори знаходилися за містом, посеред поля, на території петеу. Тут було ціле містечко, з тракторним парком, футбольним майданчиком, класами для занять, їдальнею і гуртожитками. На літо петеушників звідси виганяли, вони розходилися степами й поверталися лише у вересні. Гуртожитки стояли порожні, футбольний майданчик заростав травою, з тракторного парку колгоспники крали соляру. Нас привезли й викинули на асфальтований плац. Капітан Кобилко наказав усім селитись і, тьмяно блиснувши своїми великими окулярами, пішов у штаб.

Зі штабу він прийшов увечері піддатий, надалі він у такому стані весь час і перебував, це додавало йому особливого командирського куражу, а нам – додаткових проблем на наші задниці. У першу ж ніч ми відмудохали нашого однокласника. Він був відмінником, і в школі ми його, в принципі, поважали, але дивно, що, потрапивши в такі неформатні умови, ми відразу ж утратили навіть рештки тієї людської подобизни, яку намагалися зберегти в мирних умовах. Ми побили однокласника, ми побили меблі в кімнаті й зупинятись на цьому не збиралися. І тут з’явився капітан, похмільно оцінив ситуацію й вигнав нас усіх, крім побитого відмінника, ясна річ, на плац. «Ну що,