Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

Стьопу до дверей поштового відділення й пішов за переказом. Отримавши гроші, швидко повернувся до гриль-бару, там іще випив, прийшов додому й завалився спати. О шостій вечора працівники поштового відділення спробували вийти з приміщення. У дверях стояв прив’язаний Стьопа й загрозливо пускав піну з рота. Пройти повз нього ніхто не наважувався – Стьопа стояв на смерть і пропускати нікого не збирався. Одна з працівниць зателефонувала чоловіку, мисливцю-аматору, той узяв рушницю і прибіг до поштового відділення, побачив ошалілого Стьопу й почав стріляти. Мисливцем він був хріновим – перші кілька зарядів пройшли мимо пса, зате повністю розвалили вхідні двері. Пес із переляку наробив купу, просто на порозі поштового відділення. Він відчайдушно вив, жінки на пошті, що характерно, – теж. Хтось із сусідів, почувши постріли й побачивши чувака із двохстволкою, викликав міліцію. Міліція приїхала й побачила приблизно таку картину: стоїть чувак у спортивних штанях і валить із двох стволів по поштовому відділенню, з вікон якого на нього дивляться кілька жінок і від страху підвивають. Міліція кладе чувака на землю, потім заштовхує його до бобіка й везе до відділку. Дружина мисливця бачить це й непритомніє. Стьопа скрипить щелепами, кидається сходами в підвал і повисає на власному повідку. Наступного ранку Шура прокумарюється, бачить, що пса немає, починає щось пригадувати, приходить на пошту і знаходить там його схололе тіло. Шура відв’язує поводок, приносить пса додому, замотавши його у власну куртку, чекає, коли батьки підуть на роботу, після цього ховає пса в коробку з-під спагеті й залишає біля під’їзду.

88-й. Пивзавод

Мій друг Джохар сидить на автовокзалі й тримає в руках поліетиленовий кульочок з пивом. У кульочок влазить літр. Перший літр він уже випив, прямо тут, на вокзалі, а другий вирішив узяти з собою, у дорогу. Їхати йому потрібно двадцять кілометрів у бік безкінечних колгоспних ланів, у невеличке містечко, майже в Росії. Джохара вигнали з нашої школи, і він думає, де б йому продовжити курс навчання й самопізнання. Тут він лишатись не хоче, тут він на всіх ображений, зокрема на нас, його друзів і однокласників, хтось порадив йому цей варіант із Росією, сказав, що там нормальна середня школа і що там він зможе хоч негрів у параші вішати, ніхто йому нічого не скаже. Джохар погодився. Сьогодні в нього мала бути співбесіда, за кілька днів починався навчальний рік.

Я бачу його ще здалеку, думаю, що за мудак сидить із пивом, невже Джохар, думаю я, підходячи. Ми з ним не бачилися ще з квітня, коли його, власне, і вигнали, він теж мене помічає й насторожено вітається. «Що робиш?» – питаю. «Нічого, – відповідає він, – пиво п’ю». «Десь їдеш?» – не відстаю я. «Та ні, – каже він, – просто – пиво п’ю. Будеш?» – питає він мене й простягає кульочок. «Мені потрібно взуття в школу купити», – сумніваюсь я. «Ну, потім купиш, – каже Джохар, – вип’єш і купиш». Він обережно прокушує знизу кульочок, притримує його обома руками і дає мені. Я починаю пити, відриваюся на мить, переводжу дихання й знову прикладаюся. Ми з ним швидко випиваємо його літр. «Може, ще?» – пропонує він. «А автобус?» – питаюсь. «Який автобус?» – удавано насторожується Джохар. «Ладно, – кажу, – давай». Ми йдемо до бочки з пивом, вистоюємо коротку ранкову чергу й наповнюємо ще один кульочок. Ми сидимо на лавочках під автовокзалом і повільно п’ємо. Сонце починає прогрівати привокзальну площу, стає жарко, пиво б’є в голову, ми лише нещодавно почали пити. «Знаєш що, – каже Джохар, – тут жарко, пішли в кафе». – «Яке кафе? – намагаюся заперечити я. – Мені взуття купувати». – «Не сси, – перебиває мене Джохар, – купиш». І ми йдемо в кафе біля стадіону, це, власне, й не кафе, їдальня, це вони останнім часом називають себе кафе, у них тут кооперативний рух повним ходом. Ми заходимо й беремо по літру мутного пляшкового пива, з товстим шаром осаду на дні. «Ти встигнеш на автобус?» – питаюсь я. «Устигну, – каже Джохар, – іще встигну». Я не певен, що він мене зрозумів.

Через півгодини Джохар перевертає наш стіл, у тому віці пити ми ще не вміли, пляшки котяться підлогою, але переважно б’ються, з коридору вибігає якийсь кооператор, хапає Джохара, котрий до нього ближче, але той ухиляється і валить кооператора на підлогу, просто на бите скло, кооператор кричить, ми з Джохаром вибігаємо з кафе, сонце заливає вулицю, до осені ще так далеко, і я кидають бігти ліворуч, а Джохар – праворуч. Я перебігаю через вулицю, застрибую в парк, пробігаю до відеосалону, плачу рубль і сідаю на вільне місце. Показують фільм із Брюсом Лі.

У мого старого був дивовижний термос – місткий, покритий різними блискучими штуками, з кришкою на гумовій прокладці, у таких термосах потрібно тримати суп або чай. Але мій старий возив у ньому пиво, він його завжди купував, коли кудись їхав, і, пересвідчившись, що ніде немає даішників, зупинявся й пив, отримуючи від цього, як я міг зрозуміти, очевидне задоволення. У житті дорослих мені найбільш подобались їхні речі. Сказати щось про стосунки чи їхній механізм я ще не міг, я собі погано уявляв причиннєво-наслідкову складову реальності, я сприймав її переважно на предметному рівні, на рівні недосяжних і невимовних речей і предметів, які наповнювали їхнє життя. Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було нецікаво, я їх ігнорував у свої вісім-дев’ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній, і моя увага повністю зосереджувалася на розкладних ножах, на викидухах, переданих із зони і прикрашених скляними трояндами, упаяними в руків’я, на шкіряних гаманцях, набитих купюрами, – у моїх вісімдесятих про гроші взагалі не йшлося, якимось чином грошей вистачало всім, на важких металевих карбованцях, що обтяжували кишені, на ручках і портсигарах, на ліхтариках урешті-решт. Це дивно, але зараз, коли я трішки молодший за свого батька в ті роки, я думаю: ну, о’кей, ось я виріс, ось я теж можу купувати собі пиво й мати доступ до всіх тих речей, про які мріяв у дитинстві, і що – виявилося, що це була ілюзія, виявилося, що речі, життя без яких у семирічному віці мені не уявлялося, у тридцять років мені зовсім не потрібні. Справді – я й тепер не маю розкладного ножа, у мене був колись швейцарський офіцерський, але я подарував його племіннику, я вже