Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Публіцистика » Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник 📚 - Українською

Сергій Вікторович Жадан - Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник

220
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: Публіцистика.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 57
Перейти на сторінку:
нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволяв собі мати власну точку зору, і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами й адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть листуватися футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав радше з почуття внутрішнього протесту – і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів. Футбольні фанати збирали різне лайно, кількість якого визначала рівень їхнього фанатизму – програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід. Була ціла каста дилерів, які скуповували весь цей непотріб і перепродували втридорога таким даунам, як я, грубо користуючись із того, що я, скажімо, сам усі ці програмки й вимпели дістати не міг. Мені сподобалося бути фанатом, я відчував, як із кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим. Дуже швидко пристрасть моя набула загрозливих форм і відтінків. Зранку я намагався себе чимось зайняти, убивав, як міг, чортові години, очікуючи, коли з’явиться листоноша. О четвертій по обіді він приходив. Якщо листів не було, день був безнадійно втрачений. Я намагався заглушити свій розпач, переглядав уже накопичені вимпели й програмки, ніжно перекладав їх із купки в купку, витирав із них пил і чекав наступного дня. Наступного дня листів знову не було. Я нервував і злився. Якщо листів не було й на третій день, я йшов на пошту. На пошті мене вже всі знали. Я натомість вивчив, коли саме завозять свіжі газети й листи, як довго їх перебирають і сортують, коли саме виходить наш листоноша, як швидко він на своєму велосипеді об’їжджає довколишні вулички й коли його слід чекати біля нашої поштової скриньки. Листоноша мене побоювався, я був дивною дитиною, яка, на його думку, надто нетерпеливо чекає на пошту, надто розпачливо реагує на відсутність листів і надто експресивно розриває отримані конверти. Листоноша нервував, коли мене бачив. Я, коли бачив його, теж нервував. Ми не любили одне одного, за рік мого активного футбольного фанатства ми були виснажені й внутрішньо розчавлені. Листоноша не міг зрозуміти, як можна бути таким ушльопком, я ж був про нього такої самої думки. Іноді я отримував повідомлення і йшов забирати посилку з вимпелами безпосередньо на пошту. Листоноша опинявся в пастці. Діватися йому було нікуди. Звечора він приносив мені повідомлення і швидко тікав на своєму велосипеді. Я йшов до нього додому й вимагав видати мені мою посилку негайно, оскільки ще не пізно й об одинадцятій вечора цілком можна піти на пошту і віддати мені мою посилку. Листоноша зловтішався в душі, але зовні тримався ввічливо й спокійно, говорив, що пошта працює до шостої, а об одинадцятій він туди нізащо не піде, хай його хоч розстріляють. Я б зробив це з великим задоволенням. Натомість я йшов додому, а листоноша миттєво зачиняв за мною двері, підбігав до вікна й затравлено дивився мені вслід. Наступного ранку я зустрічав його біля поштового відділення, він помічав мене ще під’їжджаючи, робив коло й хотів було їхати назад, але брав себе в руки, стримано вітався, закочував велосипеда на ґанок і відчиняв навісний замок на дверях пошти. Я заходив слідом за ним і відразу збуджувався – у ніс било запахом пошти, запахом справжнього поштового відділення, це був особливий запах, я зараз згадую його й знову, до речі, збуджуюся, це моя дитяча травма: хтось заставав своїх батьків за заняттями любов’ю, хтось забігав у душ і бачив там старшу сестру без ліфчика, когось зґвалтували в дитинстві суворі піонервожаті, а я потрапляв до пошти, і все – життя моє ламалося й летіло к бісу, я жадібно вдихав запах силікатного клею, запах свіжих газет, запах сургучу, темно-малинові згустки якого, мов сонця, прикрашали бандеролі. Я зачаровано стояв посеред маленької кімнатки поштового відділення, з-за прилавку на мене перелякано дивився листоноша, він хотів, аби я якомога швидше пішов звідси, залишивши його сам на сам із його неврозами, але я не поспішав, я стояв посеред кімнати й розумів, що життя фантастичне й попереду в мене щасливе майбутнє, що в мене є мета, і що я обов’язково коли-небудь цієї мети досягну, і ніхто, ніхто й ніколи, навіть цей листоноша, не зможе стати мені на заваді. Я забирав посилку і йшов додому, ще деякий час відчуваючи на руках запах сургучу. Так пахне радість.

Через рік я розчарувався у футбольному фанатстві й спалив усі свої програмки й вимпели.

Ще через рік я познайомився з цікавим типом, Шурою. Шура був мажором, наскільки це було можливо в наших сільськогосподарських умовах, і мав усі задатки побутового алкоголіка, що в наших умовах було більш природньо. До мене він ставився з симпатією, називав мене Леніним, казав, що я розумний, як Ленін, я не заперечував, до Леніна ми ставились нейтрально. І ось із Шурою був пов’язаний такий випадок на пошті.

Утративши будь-який інтерес до футбольного фанатизму, я так само охолонув і до самої пошти, пошти як поняття, як осердя моїх дитячих страхів і переживань. Натомість Шура отримував час від часу на пошті грошові перекази, у нього був дідусь, він жив у Києві й Шуру балував, але намагався триматися від нього на відстані. Іноді він присилав Шурі бабки. Шура, нічого не кажучи батькам, бабки просаджував у першому кооперативному гриль-барі, іноді беручи мене з собою. І ось, отримавши якось повідомлення про черговий переказ, він зібрався, надягнув свій новий понтовий костюм «адідас», такі тоді саме були в моді, узяв із собою касетний плеєр, натягнув фірмовий блайзер і пішов. «Шуро, – кричить йому з кухні мама, – виведи Стьопу!» Стьопою звали їхнього пса, боксера. Це був єдиний боксер у місті. Він коштував купу бабок, його берегли й не виховували. Стьопа був тупий, як усі боксери, але, крім того, він був іще й агресивний, теж, зрештою, як усі боксери. Одного разу, коли Шура вигулював його в парку неподалік від дому, Стьопа впіймав і задушив чиюсь таксу. Шура дав тоді йому по голові, а таксу заховав у коробку з-під спагеті й залишив біля під’їзду. Почувши мамин крик, Шура неохоче взяв собаку й пішов. По дорозі він зайшов до гриль-бару й випив. Біля пошти він зайшов у магазин і випив ще. Прив’язав

1 ... 20 21 22 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"